Так вже склалося історично, що козаки постійно були незалежними, волелюбними воїнами, які селилися по окраїнах руських земель і, по суті, несли на Русі прикордонну службу, а у вільний від військових дій час сіяли хліб. І Донське козацтво не було в цьому місці винятком. Земля на Дону жирна, багата. Так і ні в ній особливого дефіциту: бескрайни донські степи. “Степ-матінка, Дон-батюшка” – так називали їх козаки, годувальником величали тихий Дон. І справді: оплодотворят щедрі води Дону степ, і народить вона багатий урожай на радість козакам і в зиск їх господарствам. Тому і розташовуються козачі хутори по берегах могутньої ріки: тут тобі і така необхідна всякому хліборобові волога, і риба водиться в достатку, так і водний шлях гладкий та широкий. Розмірене життя хлібороба чимось нагадує течія річки: тече волога – йде годину, немудрящі події козацької життя змінюють одне інше: оранка, сівба, косовиця, жнива. Але як незмінні річкові береги, так незмінна в основі своїй і життя на лоні природи: за зимою приходить весна, за жнивами – оранка. Природне годину циклічно, тече по колу. Проте де б не мандрував донський козак, після повернення першим його зустріне Дон-батюшка, як і раніше повноводний і тихий. Втім, циклічна і саме життя козака-землероба, чого не скажеш, правда, про козака-воїна. Історична година вламується в його хутір, зриває його з рідних місць і веде на війну. Не відсидітися козакові на печі, бо з малих років привчений він до сідла і шашці. І ось вже міряється життя козака не зміною пір року, а вченнями та походами, битвами та подвигами: лінійно історичну годину, в ньому немає повторень, не важливо йому, зимонька, весна на дворі. Іншим значенням тепер наповнюється заголовок роману. не річка Дон, а грунт Донщини, здавна заселена козаками, мається на увазі, і від віку немає спокою цій землі. Виходить, що “Тихий Дон” – оксюморон? Про те, до речі, і старовинні козацькі пісні складені, пісні, взяті Шолоховим епіграфом до роману: “Не сохами-то славна землюшка наша розорана… Розорана наша землюшка кінськими копитами…”.
Не тихий Дон у романі Шолохова: йде братовбивча битва, ллється кров один за одним гинуть козачі пологи. Як і у старовинній пісні, б’ються козаки за рідну землю, щедро поливають її власною і чужою кров’ю, так що на тій крові зросте? Не тим зорюють козаки степ, не тим її засівають; страшні врожаї зберуть… потім матері і вдови. Не щадить лютий XX століття донських земель: увірвався в кожну станицю, будь курінь, і ось вже, повертаючись додому, не знаходять козаки свій житло колишнім: сім осіб рідних недорахувався Григорій до моменту свого останнього повернення в Татарський, назавжди перервався рід Листницких, вщент спалено курені й “білого” Коршунова, і “червоного” Кошового. Лише за видом спокійний “тихий Дон, ніколи не знав істинного спокою, але в XX століття, червоний від пролитої крові, солоний від вдовиних і материнських сліз, мова возговорит славний тихий Дон: “як-то мені все мутну не бути,/ Розпустив я своїх ясних соколів,/ Ясних соколів – донських козаків./ Розмиваються без них мої круті бережки,/ Висипаються без них коси жовтим піском”. Але як ніколи не вичерпатися щедрому потоку Дону, так не припинитися та донському козацтву: багато склали в безкрайніх придонських степах голови, багато скалічені і тілесно, і духовно війною, але не вбита в козаках воля до життя. І ось одружується, не дочекавшись кінця війни, Кошовий: хоч і не самий путевый він з козаків, та дружина йому дісталася відмінна, міцною мелеховською породи. Ось повертається раннім березневим днем додому Григорій, повертається і розуміє, що утримало його на цій землі: “…ось і збулося те небагато, про що безсонними ночами мріяв Григорій. Він стояв біля воріт рідного дому, тримав на руках сина… Це було все, що залишилося у нього в житті, що поки що ріднило його з землею і з усім цим величезним, сяючим під холодним сонцем світом”.
Замкнувся великий коло великого роману. повернувся основний герой туди, звідки почав він свій трагічний шлях, повернувся ранньою весною, коли тане перший лід і природа вже готова знову розквітнути, наче в перший раз. Носила Григорія історія по своїх полях, ламала доля, намагаючись висмикнути з корінням з цієї землі, назавжди позбавити козака батьківщини, та Мелехов не Митька Коршунов: не зламати його, не обірвати ниточок, які пов’язують його з Доном, з його безкрайніми степами. Вооз
обертаються потроху з війни сини великої ріки, повертаються, щоб існувати на цій землі. А там, де лід відійшов від берега, видно, як тихий Дон котить свої живі води у вічність свідком або учасником описуваних подій, входить в образну систему твору як її складова частина, виступає як персональний людський характер, як мисляча особистість зі своїми прагненнями, своїм ставленням до людей, своєю особливою долею.