Сенс назви роману Шолохова “Тихий Дон”

Так вже склалося історично, що козаки постійно були незалежними, волелюбними воїнами, які селилися по окраїнах руських земель і, по суті, несли на Русі прикордонну службу, а у вільний від військових дій час сіяли хліб. І Донське козацтво не було в цьому місці винятком. Земля на Дону жирна, багата. Так і ні в ній особливого дефіциту: бескрайни донські степи. “Степ-матінка, Дон-батюшка” – так називали їх козаки, годувальником величали тихий Дон. І справді: оплодотворят щедрі води Дону степ, і народить вона багатий урожай на радість козакам і в зиск їх господарствам. Тому і розташовуються козачі хутори по берегах могутньої ріки: тут тобі і така необхідна всякому хліборобові волога, і риба водиться в достатку, так і водний шлях гладкий та широкий. Розмірене життя хлібороба чимось нагадує течія річки: тече волога – йде годину, немудрящі події козацької життя змінюють одне інше: оранка, сівба, косовиця, жнива. Але як незмінні річкові береги, так незмінна в основі своїй і життя на лоні природи: за зимою приходить весна, за жнивами – оранка. Природне годину циклічно, тече по колу. Проте де б не мандрував донський козак, після повернення першим його зустріне Дон-батюшка, як і раніше повноводний і тихий. Втім, циклічна і саме життя козака-землероба, чого не скажеш, правда, про козака-воїна. Історична година вламується в його хутір, зриває його з рідних місць і веде на війну. Не відсидітися козакові на печі, бо з малих років привчений він до сідла і шашці. І ось вже міряється життя козака не зміною пір року, а вченнями та походами, битвами та подвигами: лінійно історичну годину, в ньому немає повторень, не важливо йому, зимонька, весна на дворі. Іншим значенням тепер наповнюється заголовок роману. не річка Дон, а грунт Донщини, здавна заселена козаками, мається на увазі, і від віку немає спокою цій землі. Виходить, що “Тихий Дон” – оксюморон? Про те, до речі, і старовинні козацькі пісні складені, пісні, взяті Шолоховим епіграфом до роману: “Не сохами-то славна землюшка наша розорана… Розорана наша землюшка кінськими копитами…”.

Не тихий Дон у романі Шолохова: йде братовбивча битва, ллється кров один за одним гинуть козачі пологи. Як і у старовинній пісні, б’ються козаки за рідну землю, щедро поливають її власною і чужою кров’ю, так що на тій крові зросте? Не тим зорюють козаки степ, не тим її засівають; страшні врожаї зберуть… потім матері і вдови. Не щадить лютий XX століття донських земель: увірвався в кожну станицю, будь курінь, і ось вже, повертаючись додому, не знаходять козаки свій житло колишнім: сім осіб рідних недорахувався Григорій до моменту свого останнього повернення в Татарський, назавжди перервався рід Листницких, вщент спалено курені й “білого” Коршунова, і “червоного” Кошового. Лише за видом спокійний “тихий Дон, ніколи не знав істинного спокою, але в XX століття, червоний від пролитої крові, солоний від вдовиних і материнських сліз, мова возговорит славний тихий Дон: “як-то мені все мутну не бути,/ Розпустив я своїх ясних соколів,/ Ясних соколів – донських козаків./ Розмиваються без них мої круті бережки,/ Висипаються без них коси жовтим піском”. Але як ніколи не вичерпатися щедрому потоку Дону, так не припинитися та донському козацтву: багато склали в безкрайніх придонських степах голови, багато скалічені і тілесно, і духовно війною, але не вбита в козаках воля до життя. І ось одружується, не дочекавшись кінця війни, Кошовий: хоч і не самий путевый він з козаків, та дружина йому дісталася відмінна, міцною мелеховською породи. Ось повертається раннім березневим днем додому Григорій, повертається і розуміє, що утримало його на цій землі: “…ось і збулося те небагато, про що безсонними ночами мріяв Григорій. Він стояв біля воріт рідного дому, тримав на руках сина… Це було все, що залишилося у нього в житті, що поки що ріднило його з землею і з усім цим величезним, сяючим під холодним сонцем світом”.

Замкнувся великий коло великого роману. повернувся основний герой туди, звідки почав він свій трагічний шлях, повернувся ранньою весною, коли тане перший лід і природа вже готова знову розквітнути, наче в перший раз. Носила Григорія історія по своїх полях, ламала доля, намагаючись висмикнути з корінням з цієї землі, назавжди позбавити козака батьківщини, та Мелехов не Митька Коршунов: не зламати його, не обірвати ниточок, які пов’язують його з Доном, з його безкрайніми степами. Вооз
обертаються потроху з війни сини великої ріки, повертаються, щоб існувати на цій землі. А там, де лід відійшов від берега, видно, як тихий Дон котить свої живі води у вічність свідком або учасником описуваних подій, входить в образну систему твору як її складова частина, виступає як персональний людський характер, як мисляча особистість зі своїми прагненнями, своїм ставленням до людей, своєю особливою долею.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: