Майстерність А. П. Чехова як автора психологічної прози в повній мірі проявилося в його оповіданнях “Про любов”, “Дама з собачкою” та інших. Це трагічні історії про неможливість правильного вибору в побудові відносин. Традиція велить заводити сім’ю в молодості, коли людина ще не розібрався в собі, звідси – мільйони нещасних шлюбів.
У тонкому, повному ліризму оповіданні “Про любов” автор розповідає про розбите щастя, про те, як загинула “тиха, сумна любов” і розбилися життя двох хороших і добрих людей.
Починається розповідь з розмови головного героя Павла Костянтиновича Альохіна з його гостем Буркиным про таємниці любові. Розповівши історію, як у непоказного п’яницю кухаря Никанора закохалася красуня Пелагея, Альохін дивується, як можна було закохатися в це мурло”. Як зароджується любов? При розгляді цього таємничого явища виникають тільки питання, на які людство не дало жодної відповіді, тим більше що любов індивідуальна в кожному окремому випадку, для кожної пари своя. Співрозмовники приходять до висновку, що ми, росіяни, вбиваємо любов “фатальними” питаннями: чесно чи не чесно, розумно чи нерозумно, до чого призведе ця любов і так далі. “Добре це чи ні, – каже герой, – я не знаю, але що це заважає, не задовольняє, дратує – це я знаю”.
Альохін розповідає другові свою трагічну історію. Після університету він приїхав у маєток батька, “на якому було багато боргів”. Павло вирішив залишитися в селі і відродити маєток, він відчував себе зобов’язаним, так як батько багато витрачав, сплачуючи за його навчання. Альохін розвинув шалену діяльність: “Я не залишав у спокої жодного клаптика землі, я зганяв всіх мужиків і баб з сусідніх сіл, робота у мене тут кипіла несамовита; я сам теж орав, сіяв, косив і при цьому нудьгував і гидливо кривився, як сільська кішка, яка з голоду їсть на городі огірки”.
Альохіна вибрали в світові судді, довелося виїжджати в місто, що було для нього святом після важкої сільської праці. В одну з поїздок Альохін знайомиться з Лугановичем, товаришем голови окружного суду, який запросив його до себе обідати. Так герой познайомився з Ганною Олексіївною, дружиною Лугановича, якій було не більше двадцяти двох років. Зараз, після багатьох років, Альохін не може пояснити, що ж такого було в цій жінці. Він згадує: “Я бачив жінку молоду, прекрасну, добру, інтелігентну, чарівну жінку, яку я раніше ніколи не зустрічав; і відразу я відчув у ній близьке істота, вже знайоме, точно це обличчя, ці привітні, розумні очі я бачив вже колись…”
Чоловік Анни був простодушний добряк, жили вони мирно і щасливо, півроку тому народилася дитина. Альохіна вони брали з усім можливим гостинністю. Виїхавши до себе в Софьино, Альохін все літо бачив перед собою струнку біляву жінку, Анну…. Зустріч глибокої осені в театрі ще більше зблизила їх. Альохін став часто бувати в будинку Ганни, став там своєю людиною, його любили і слуги, і діти Лугановичей. Герой з гіркотою говорить: “Є прислів’я: не було в баби клопоту, так купила порося. Не було у Лугановичей клопоту, так подружилися вони зі мною”. Нові друзі дуже дбали про Алехине, шкодували, що він, такий розумний чоловік, замість інтелектуальної праці змушений крутитися в селі, вічно без грошей, пропонували йому взяти у них в борг, але Альохін не брав ніколи.
Герой в тузі думає: що такого в чоловіка Анни, людині вже за сорок, примітивно мыслящем, нудному, млявому добряка? Чому Анна не зустрілася йому, Альохіну, чому сталася така помилка? Любов Альохіна взаємна. Ганна з нетерпінням чекає його приїздів, але про своїх почуттях герої не говорять. Альохін думає, що зламає життя Анни, її чоловіка, дітей. Куди він приведе її? Хто він такий? Що він може їй дати? Що буде з нею в разі його хвороби або якщо вони розлюблять один одного? І Ганна міркувала в тому ж дусі.
А роки йшли. Альохін і Ганна ходили разом в театр, про них говорили вже бог знає що, але після театру герої прощалися і йшли в різні сторони. І Альохіна, і Анну абсолютно виснажили такі відносини, Ганна нервувала і дратувалася. І тут прийшла звістка, що Лугановича переводять служити в інше місто. Ганна їхала в Крим, куди радили їй їхати доктора, а її чоловік залишався розпродавати речі, дачу тощо. Коли Ганна вже сіла в купе, Альохін вбіг, щоб поставити на полицю ще одну корзинку. “Коли тут, в купе, наші погляди зустрілися, душевні сили залишили нас обох, я обійняв її, вона притиснулася обличчям до моїх грудей, і сльози потекли з очей; цілуючи її обличчя, плечі, руки, мокрі від сліз, – о, як ми були з нею нещасні! – я зізнався їй у своїй любові і з пекучим болем в серці зрозумів, як непотрібно, дрібно і як оманливе було все те, що нам заважало любити”. Герой зрозумів, що в міркуваннях про кохання треба виходити “з вищого, більш важливого, ніж щастя чи нещастя, гріх або чеснота їх ходячем сенсі, чи не потрібно міркувати зовсім”. Поїзд уже йшов, герой поцілував свою Анну в останній раз, і вони розлучилися назавжди. Альохін зайшов у сусідню порожнє купе, сидів і плакав до першої зупинки поїзда, а потім пішов до себе в Софьино пішки.
Розповідь Чехова “Про любов” не втратив актуальності і сьогодні. У відносинах людей і в громадській думці нічого не змінилося. Диво кохання – найбільший дар Бога, рідкісні люди можуть прийняти його і щасливо жити з ним.