Росія і російський народ у поемі Гоголя “Мертві душі”

Майже у кожного письменника є твір, що є справою всього його життя, творінням, яке ложив він свої шукання і потаємні думи. Для Гоголя це, без сумніву, “Мертві душі”, так і залишилися незакінченими після сімнадцяти років роботи. Поема викликала гарячі суперечки і чутки. В. Р. Бєлінський мав всі підстави сказати, що питання про “Мертвих душах” стільки ж літературний, скільки і громадський, результат зіткнення старих почав з новими. Читаючи книгу вперше, я мало звертав уваги на ліричні роздуми автора про Росію і російській народі. Ці прекрасні місця навіть здавалися недоречними в сатиричній поемі. Перечитавши нещодавно “Мертві душі”, я раптом відкрив Гоголя як великого патріота, переконався, як важливий для всього задуму письменника сповнений гордості образ Русі. За останні роки громадно виріс питання про долю нашої сьогоднішньої Росії, про її призначення, майбутність, про здатність російського народу знову зробити історичний ривок. Вчені, письменники, політики й економісти сперечаються про це. Часом мені як би чуються слова Н. А. Некрасова, звернені до російського народу:

Ти прокинешся ль, сповнений сил,
Іль, доль підкоряючись закону,
Все, що міг, ти вже зробив –
Створив пісню, подібну стогону,
І духовно навіки спочив.

Як же не звернутися до співака землі Руської Гоголю за порадою в такий складний час?
З того моменту, як бричка Чичикова тихо вкотилася в губернське місто N і поспішно їде з міста, проходить трохи часу, але читач встигає не тільки познайомитися з дивовижним розмаїттям поміщиків і чиновників, але й побачити образ цілої країни, зрозуміти “незліченне багатство російського духу”.
Письменник не відокремлює поміщиків і чиновників від народу, як це роблять критики. Особисто мені здається, що неправильно тлумачити, ніби всі поміщики і чиновники, та й сам Чичиков, і є справжні “мертві душі”. Так можна назвати з усіх типів тільки Плюшкіна, душа якого омертвіла від жадібності. Але сам Гоголь пояснює, що “подібне явище рідко попадається на Русі”. Здорованя Собакевича, здатного з’їсти цілого осетра; гульвісу, брехуна, гуляку і скандаліста Ноздрева; мрійливого ледаря Манілова; прижимистую “дубинноголовую” Коробочку; пропаленого хабарника Івана Антоновича “кувшинное рило”; поліцмейстера, об’їжджає торгові ряди як свою вотчину, і багатьох інших героїв “мертвими душами” не назвеш. Це або господарі-кулаки, або нікчемні люди, або негідники, яких Гоголь зумів “припрячь”.
І ці панове і Петрушка з Селифаном, і два мужика, що сперечаються, чи доїде колесо до Москви, – частина російського народу. Але не краща частина. Істинний образ народу бачиться, насамперед, в описі померлих селян. Ними захоплюються і автор, і Чичиков, і поміщики. Їх вже немає, але в пам’яті людей, їх знали, вони набувають билинний образ.
“Милушкин, кирпичник, міг поставити піч у якому завгодно будинку. Максим Телятников, швець: що шилом кольне, то… й чоботи, що чоботи, те й спасибі, і хоч би в рот хмільного! А Веремій Сорокоплехин! та той мужик один стане за всіх, у Москві торгував, одного оброку приносив по п’ятсот рублів. Адже ось який народ! А каретник Міхєєв! Адже більше ніяких екіпажів і не робив, як тільки ресорні”. Так хвалився своїми селянами Собакевич. Чичиков заперечує, що вони вже померли і тільки “мрія”. “Ну ні, не мрія! Я вам доповім, який був Міхєєв, так ви таких людей не знайдете: машинища така, що в цю кімнату не увійде. А в плечищах у нього була така сила, якої немає у коня. “.
І сам Павло Іванович, розглядаючи списки куплених селян, ніби бачить їх наяву, і кожен мужик отримує “свій власний характер”. “Пробка Степан, тесляр, тверезості примірної”, – читає він і починає представляти: “А! Ось він. ось той богатир, що у гвардію годився б!” Далі думка підказує йому, що Степан виходив з сокирою всі губернії, з’їдаючи хліба на гріш, а в поясі приносив, вірно, рублів за сто. Протягом кількох сторінок знайомимося ми з різноманітними долями простих людей. Ми бачимо російський народ, насамперед, повним сил, талановитим, живим, бадьорим. З захопленням говорить письменник про живому, влучному російською слові, що виривається з-під самого серця.
Але не завжди російські люди покірні владі. Образи можуть довести їх до помсти. В “Повісті про капітана Копейкине” розповідається, як герой Вітчизняної війни 1812 року, інвалід, ображений чиновниками, збирається навколо себе зграю вільних людей.
Росія постає перед нами у своїй величі. Не та Росія, де чиновники беруть хабарі, поміщики розтратив маєтки, селяни пиячать, де погані дороги і готелі. Вірніше, крізь цю Росію письменник бачить іншу Русь, “птаха-трійку”. “Чи Не так і ти, Русь, що жвава необгонимая трійка, несешся?” І образ країни-трійки зливається з образом майстра, снарядів “дорожній снаряд”. Гоголь бачить Русь великою, що вказує шлях іншим, думається йому, як обганяє Русь інші народи і держави, які, “косячись, постораниваются й дають їй дорогу”.
Історія, на жаль, розсудила по-іншому. Не вдалося нашій країні обігнати інші. І нині живуть в інших чинах і обличчях ноздревы, чичикови, маниловы і плюшкіни. Але жива Русь, “птах трійка”. І, незважаючи на негаразди, не можуть не почуяться “інші, ще досі не лайливі струни, постане незліченне багатство російського духу, пройде чоловік, обдарований божеськими доблестями, або дивовижна російська дівчина, якої не знайти ніде в світі, з усією чудовою красою жіночої душі, вся з великодушного прагнення і самозречення”. І віриться нам, жителям Росії, що пророчими виявляться в майбутньому слова письменника: “Підійметься російські рухи. і побачать, як глибоко заронилось в слов’янську природу те, що ковзнуло тільки за природою інших народів. “.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: