Романи метафори

І разлюбив ось цю красу.
Я не створю, напевно, іншу.
Н. Рубців

Кожен раз твору Чингіза Айтматова Торекулович застають зненацька, викликають сумніви і розгубленість читача і критика яскравою публицистичностью, гострої социальностью і високим рівнем художності, підкріпленими філософською глибиною і наповненістю. У цьому суть феномену Айтматова-письменника. Всі його твори виткані, здавалося б, з сьогохвилинних найактуальніших моментів нашого життя, несуть глибинні пласти, що містять у собі осмислення найскладніших соціальних, психологічних, загальнолюдських проблем.
Його романи належать не тільки дня сьогоднішнього, але й завтрашнього, тому що передбачають події історії і нашого суспільства, і світу в цілому. Письменник каже: “сьогодні Ми всі в одному човні, а за бортом – космічна безмежність”. Цей образ-метафора, народжений у повісті “Рябий пес, що біжить краєм моря”, яка вийшла в 1977 р. став крилатим. За цим образом стоїть дуже багато – сприйняття людства як єдиного організму, пов’язаного загальними законами, проблемами, стражданнями. За всім цим стоїть формування нового, планетарного мислення.
Починаючи з 70-х років, художні та філософські устремління письменника спрямовані на вироблення цього мислення, на створення “образу людини завтрашнього дня, взятого в системі людських відносин”. Таке під силу лише жанру роману – синтетичному, найбільш універсальному. Саме такими найбільш повними художніми картинами сучасного світу і стали два роману Чингіза Айтматова: “І довше століття триває день” (1980) і “Плаха” 1986 року. Це своєрідна дилогія. У цих романах, осягаючи світ людини, автор виходить за межі Землі і Сонячної системи, вдивляється в нього з космічної безодні, а в другому романі як би розчиняється в тілі земної матерії. Поетичної точкою відліку в першому випадку є “абсолютне майбутнє”, а в другому – якась “нульова відмітка”-євангельське сказання про Христа.
У романі “І довше століття триває день” існує декілька просторів: Буранного полустанку, сарыозеков, країни, планети, навколоземного і далекого космосу. На перетині цих планів і створюється письменником доля головного героя – Едигея Жангельдина. Буранний Едигей – шляховий робітник, який прожив 40 років безвиїзно на полустанку, що є в романі Айтматова точкою перетину всіх больових моментів життя людини XX століття.
Едигей пройшов крізь вогонь світової війни, був контужений, микал своє горе по чужих кутках, поки його не прихистив Казангап на степовому залізничному роз’їзді; пережив тяготи післявоєнного часу, які були страшніше військових випробувань; пережив гірке щастя пізньої нерозділеного кохання. А на старості років випало ще одне, може бути, саме болісне випробування – спогад про пережите, суд пам’яті.
Отже, Буранний полустанок – місце життя “земних” героїв роману. Тут ними пережито найсильніші потрясіння, розчарування, радості. Полустанок – це цілий світ, в якому минули життя сімей Абуталипа, Едигея і Казангапа зі своїми пристрастями, тривогами і стражданнями.

Едигея і Казангапа зі своїми пристрастями, тривогами і стражданнями. Але головне – працею душі, що з’єднує їх з усім минулим, сьогоденням, майбутнім людства. Тому в романі так художньо складно відтворено час: легендарні події – трагедія Манкурта, історія життя Раймалы-огі, події довоєнні і доля Абуталипа.
Отже, на самому початку роману стрілочник Едигей розведе всі три стрілки часу: літерний… йде в майбутнє, сам Едигей залишається в сьогоденні, а думки його витечуть в минуле. З’єднаються вони, зімкнуться лише у фіналі роману в страшній картині апокаліпсису. “Небо обваливалось на голову, разверзаясь в клубах киплячого полум’я і диму… Людина, верблюд, собака – ці найпростіші істоти, збожеволівши, бігли геть”.
У романі “Плаха” життя Овдія, Бостона, волков течуть паралельно, одночасно; послідовними їх робить умовність літератури як тимчасового виду мистецтва. Біг волков пов’язує воєдино простір і час роману, з’єднуючи осколки одиничних доль в одне ціле. І народжується в романі метафоричний образ на межі сюрреалістичного – образ хреста, розп’яття, плахи життя. Як відгомін, тіні цієї великої муки, трагедії людського існування розкидані на сторінках книги своєрідні знаки. Наприклад, прослизне хрестоподібна тінь паряться в небі птиці: “То твоя-смерть кружляє”,- скаже про неї Понтій Пілат тщедушному смертнику. “Вона над усіма нами кружляє”,- озветься Ісус, якому належить через кілька годин самому стати схожим на “велику птаха з розкинутими крилами”. Це поєднання птиці і людини в образі розп’ятого відбувається у другій частині роману, коли в муках будуть протікати останні хвилини життя Овдія. А то піднімуться птиці “хмарами, оголошуючи степ на багато верст навколо неймовірними криками”, переживаючи той апокаліпсис в приалдашских, охоплених пожежею ка-мыщах. “Все було мертве, все суцільно покрите чорним попелом отбушевавших пожеж, земля лежала суцільно в руїнах”.
Біг Акбары – це не тільки “хрестовина” розп’яття, але і лінія, що з’єднує два простору роману: рівнини (горизонталі) і гір (вертикалі). В одному мешкає Овдій, який мотається по безкрайніх просторах, несучись думками і почуттями вгору, намагаючись дістатися до вершини Духу, Добра і Любові. В іншому живе Бостон, шлях якого складається з спусків і підйомів. Його думи далеко не летять, кружляють навколо кошари, пасовищ, тяжкого життя чабанов. Овдій тщедушен, майже нематеріальний, він більш реальний в стародавньому Єрусалимі, ніж серед сучасників. У Бостоні ж все міцно і відчутно. І саме він вбиває синеокую Акбару з немовлям Кенджешем.
І ось тут починається найскладніше: де межа дозволеного, де межа, за якою добро обертається злом, недолік стає пороком, де критерій правильності вчинку, думок, всього життя. Бостону ж відкривається істина життя людини лише після трагедії, коли він зрозумів, що “весь світ досі полягав у ньому самому, і йому, цьому світу, прийшов кінець. “.
У вічності ж залишиться історія його життя, поки пливе корабель – людство, поки існує велике озеро Іссик-Куль, в синій крутизні якого Бостону “хотілося розчинитися, зникнути – і хотілося й не хотілося жити.

– людство, поки існує велике озеро Іссик-Куль, в синій крутизні якого Бостону “хотілося розчинитися, зникнути – і хотілося й не хотілося жити. Ось як ці буруни – хвиля скипає, зникає і знову відроджується сама з себе. “.
Так в романах Ч. Айтматова переплітаються образи простору і часу. Думки і почуття героїв народжуються дивно гармонійно. І метафори стали необхідними в наш вік не тільки з-за вторгнення науково-технічних звершень в область фантастики, але скоріше тому, що суперечливий і дисгармоничен світ, в якому ми живемо.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: