Роман М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу» вважають першим російським соціально-психологічним і філософським романом. У зв’язку з прагненням автора розкрити «історію душі людської» роман Лермонтова виявився насиченим глибоким психологічним аналізом. Автор досліджує «душу» не тільки головного героя, але і всіх інших дійових осіб. Психологізм Лермонтова специфічний тим, що він виступає не як форма самовираження письменника, а як об’єкт художнього зображення. Аналізу піддаються і зовнішній вигляд героя, і його звичаї, і його вчинки, і його почуття. Лермонтов уважний до відтінків переживань, станом людини, його жестам і позам. Стиль автора можна назвати психолого-аналітичним.
Самоаналіз Печоріна дуже глибокий, всяке душевний стан виписано докладно і детально, аналізується власну поведінку і психологічні причини, мотиви і наміри дій. Доктора Вернера Печорін зізнається: «У мені дві людини: один живе в повному сенсі цього слова, інший мислить і судить його…» За видимим у творі розкривається істотне, за зовнішнім — внутрішнє. Психологізм служить способом виявлення і пізнання того, що при першому сприйнятті здається загадковим, таємничим і дивним. Важливе місце в романі, де дія відбувається в різних географічних точках (біля моря, в горах, в степу, в козачій станиці), займає пейзаж. Сприйняття природи у творі допомагає розкрити внутрішній світ героя, його стан, його сприйнятливість до прекрасного. «Я пам’ятаю, — записує в своєму журналі Печорін, — на цей раз більше, ніж коли-небудь раніше, я любив природу». Герой роману близький до природи з усім її розмаїттям, а вона діє на його внутрішній світ. Печорін переконаний, що душа залежить від природи й її сил. Пейзаж кожної частини роману підпорядкований того задумом, який у ній реалізується. Так, в «Бэле» зарисована кавказька природа (скелі, урвища, Арагва, снігові вершини гір), яка протиставлена північній природі та дисгармонійно влаштованого суспільства.
Прекрасна і велична природа контрастна дрібним, незмінним інтересам людей і їх страждань. Неспокійна, примхлива стихія моря сприяє тій романтичності, в якій постають перед нами контрабандисти з голови «Тамань». Ранковий пейзаж, виконаний свіжості, що включає золоті хмари, становить експозицію голови «Максим Максимич». Природа в «Княжні Мері» стає психологічним засобом розкриття характеру Печоріна. Перед дуеллю — за контрастом — вводиться сяйво сонячного світла, а після поєдинку сонце покажеться герою тьмяним, і промені його вже не гріють. В «Фаталисте» холодне світло сяючих зірок на темно-блакитному зводі наводить Печоріна на філософські роздуми про долю та долю.
В цілому ця робота є соціально-психологічним і філософським романом, спорідненим роману-подорожі, близьким до колійних записок. Жанр психологічного роману зажадав створення нової романної структури і особливого психологічного сюжету, де Лермонтов відділив автора від героя і розташував повісті в особливій послідовності.
«Бела» являє собою твір, з’єднало подорожній нарис і новелу про кохання європейця до дикарке.
«Максим Максимич» — розповідь з центральним епізодом, даними крупним планом.
«Тамань» — синтез новели та шляхового нарису з несподіваною кінцівкою.
«Княжна Мері» — «світська повість» психологічного характеру з щоденником героя і сатиричним нарисом моралі «водяного суспільства».
«Фаталіст» — філософська повість, поєднана з «містичним розповіддю» про фатальному пострілі і «таємничому випадку».
Але всі ці жанрові форми, окремі оповідання стали у Лермонтова частинами єдиного цілого — дослідження духовного світу сучасного героя, особистість і доля якого об’єднують все оповідання. Передісторія Печоріна навмисно виключено, що надає його біографії риси таємничості.
Цікаво дізнатися, який же в Печоріна друга людина, мисляча і засуджує насамперед самого себе. В «Журналі Печоріна» розкривається характер героя як би «зсередини», в ньому оголюються мотиви його дивних вчинків, його ставлення до себе, самооцінка.
Для Лермонтова завжди були важливі не тільки вчинки людини, але їх мотивування, які з тих чи інших причин не могли бути реалізовані.
Печорін вигідно відрізняється від інших персонажів тим, що його турбують питання свідомого людського буття — про мету і сенс життя людини, про його призначення. Його турбує те, що його єдиним призначенням є руйнування чужих надій. Навіть до свого життя він ставиться байдуже. Тільки цікавість, очікування чогось нового хвилює його.
Однак, стверджуючи свою людську гідність, Печорін активно діє, чинить опір обставинам на протязі всього роману. Печорін сам себе судить і карає, і це його право підкреслено композицією, в якій останній оповідач — Печорін. Все важливе, що було приховано від людей, що оточують його, що жили поруч із ним, любили його, передано самим Печоріним.