Можливо, через багато років люди знову повернуться до теми Великої Вітчизняної війни. Але вони зможуть відновити події, лише вивчивши документи, мемуари. Це буде потім. А зараз ще живі ті, хто мужньо став на захист нашої країни влітку 1941 року. Ще свіжі спогади про жахи війни у їх серцях. Такою людиною можна назвати і Василя Бикова.
Ст. Биков зображує війну і людини на війні — «без прикас, без хвастощів, без лакування, — якою вона є». У його творах немає пихатості, зайвої урочистості.
Автор пише про війну як очевидець, як людина, що випробував і гіркоту поразок, і тягар втрат, і радість перемоги. Його, за власним визнанням, не цікавить технологія бою, а моральний світ людини, поведінка його на війні в кризових, трагічних, безвихідних ситуаціях. Його твори об’єднує одна спільна ідея — ідея вибору. Вибору між смертю, але смертю героя, і боягузливим, жалюгідним існуванням. Письменника цікавить то жорстоко — суворе випробування, яке повинен пройти кожен з його героїв: чи зможе він не щадити себе, щоб виконати свій обов’язок перед Батьківщиною, свої обов’язки громадянина і патріота? Війна і була такою перевіркою людини на міцність ідейну і моральну.
На прикладі повісті Бикова «Сотников» ми розглянемо складну проблему героїчного вибору. Два головних героя, два партизана… Але як вони різняться за своїм світовідчуттям!
Рибак — досвідчений партизан, що ризикував своїм життям не один раз. Сотников, вызвавшийся на завдання частково-за свого самолюбства. Хворий, він не захотів розповісти про це командиру. Рибак запитав, чому він змовчав, тоді як два інших відмовилися, на що Сотников відповів: «Тому й не відмовився, що інші відмовилися».
З перших рядків повісті, здається, що обидва героя до самого кінця будуть грати позитивну роль. Вони хоробрі, готові пожертвувати своїм життям заради мети, з самого початку відчувається їх досить добре ставлення один до одного. Але поступово ситуація починає змінюватися. Биков повільно розкриває характер Рибака. Перші ознаки чого-то настораживающего з’являються у сцені розмови з сільським старостою. Рибак зібрався розстріляти старця, але, дізнавшись, що не йому першому це прийшло в голову, тушуется («… він не хотів уподібнюватися комусь. Свої наміри він вважав справедливими, але, виявивши чиїсь, схожі на свої, сприймав власні вже в дещо іншому світлі»). Це перший штрих у формуванні образу Рибака.
Вночі Рибак і Сотників натикаються на поліцаїв. Поведінка Рибака — другий штрих. Биков пише: «Як завжди, в хвилину найбільшої небезпеки кожен дбав про себе, брав свою долю у власні руки. Що до Рибака, який
вже вкотре за війну його виручали ноги». Сотников відстає, потрапляє під обстріл, а його напарник біжить, рятуючи свою шкуру. І лише одна думка змушує Рибака повернутися: він думає про те, що він скаже товаришам, які залишилися в лісі…
На кінець ночі партизани доходять до чергової села, де їх ховає жінка з дітьми. Але і тут їх виявляють поліцаї. І знову одна думка у Рибака: «… раптом йому захотілося, щоб першим піднявся Сотників. Все — таки він поранений і хворий, до такого ж саме він кашлем видав обох, йому куди з більшою підставою годилося здаватися в полон». І вибратися з горища його змушує лише страх перед смертю. Штрих третій.
Самим же яскравим, змістовним епізодом є сцена допиту. І як відрізняється поведінка героїв!
Сотников мужньо терпить тортури, але навіть думка не промайнула в його голові про те, щоб зрадити товаришів. Сотников не боїться ні смерті, ні своїх мучителів. Він не лише намагається взяти на себе провину інших і тим врятувати їх, — для нього важливо гідно померти. Його головна мета — покласти душу за други своя», не намагаючись купити собі благаннями або зрадою негідне життя.
А Рибак? З самого початку допиту він лабузниться перед слідчим, з готовністю відповідає на питання, хоча і намагається прибрехати. Рибак, завжди перш який перебував вихід з будь-якого положення, намагається перехитрити ворога, не розуміючи, що, ставши на такий шлях, він неминуче прийде до зради, тому що власне спасіння вже поставив вище законів честі, товариства. Опинившись у безвихідній ситуації, Рибак перед лицем неминучої смерті злякався, віддавши перевагу звірячу життя людської смерті.
Коли слідчий Портнов пропонує йому стати поліцаєм, Рибак замислюється над цим. «Крізь хвилинне замішання в собі він раптом ясно відчув свободу, простір, навіть легкий подих свіжого вітру в полі». Він став плекати надію на те, що йому вдасться втекти. У підвалі герої знову зустрічаються. Рибак просить Сотникова, щоб той підтвердив його показання. В його голову прокрадається ганебна думка: «… якщо Сотників помре, то його, Рибака, шанси значно покращаться. Він зможе сказати, що заманеться, інших тут свідків немає». Він розумів всю нелюдськість своїх думок, але те, що йому від цього буде краще, затмевало всі «проти». Рибак втішав себе тим, що, якщо вивернеться, розрахується за життя Сотникова і за свої страхи.
І ось настає день страти… Разом з партизанами на шибеницю повинні піти і ні в чому не винні люди: жінка, укрывавшая їх, сільський староста, єврейська дівчинка Бася. І тоді Сотників приймає єдине вірне для себе рішення. На сходах шибениці він зізнається в тому, що є партизаном, що це він минулої ночі поранив поліцая. Рибак ж повністю розкриває свою сутність, роблячи відчайдушну спробу зберегти своє життя. Він погоджується стати поліцаєм… Але це ще не все. Рибак переступає останню межу, коли власноручно вбиває свого товариша.
Фінал повісті. Рибак вирішує повіситися. Його мучить совість, яку він не зміг заглушити. Рятуючи себе, він не тільки стратить колишнього товариша — у нього не вистачає рішучості навіть на плем’я юдина смерть: символічно, що він намагається повіситися у вбиральні, навіть в якусь мить майже готовий кинутися головою вниз — але
не вирішується. Однак духовно Рибак вже мертвий («І хоча залишили в живих, але в деякому відношенні також ліквідували»), і самогубства все одно не врятувало б його від ганебного клейма зрадника.
Але навіть тут Биков показує нам, що каяття не було щирим: вирішивши померти, Рибак не може розлучитися з такою цінною для нього життям, заради якої він зрадив найсвятіше — військову дружбу і свою честь.
Герої Василя Бикова викладають нам уроки честі, мужності, людяності. Людина завжди повинна робити вибір — війна робить цей вибір трагічним. Але суть залишається тією ж, вона не змінюється, так як улюблені герої Бикова слідують лише покликом свого серця, надходять чесно і благородно. І тільки тоді людину можна назвати «героєм» у найкращому сенсі цього слова.
«Ніяка людина… не може бути засобом чи знаряддям для блага іншої особи, ні для блага цілого класу, ні нарешті, для так званого загального блага», — писав Володимир Соловйов. На війні люди стають саме таким засобом. Війна — це вбивство, а вбивати — означає порушувати одну із заповідей Євангелія — вбивати аморально.
Тому на війні постає ще одна проблема — зберегти людську гідність. Однак багатьом допомагає вижити, залишитися сильним духом і віруючим у гідне майбутнє саме ідея — ніколи не зрадити власних принципів, зберегти в собі людяність і моральність. І якщо людина сприйняв ці закони як мету свого життя і жодного разу не порушив їх, ні разу не » поклав совість в кишеню», то йому легше буде вижити на війні. Прикладом такої людини є герой повісті В’ячеслава Кондратьєва «Сашка».