Головна тема творів видатного російського письменника і драматурга А. П. Чехова – це життя звичайних людей, його сучасників, яких автор змальовує із співчуттям до них і з обуренням проти умов, у яких вони змушені жити. Життя в суспільстві, пристрій якого майже неминуче примушує їх деградувати, і ніщо для його героїв не стає порятунком: ні робота, ні любов, ні культура або особиста інтелігентність і навіть духовність – обставини у більшості випадків виявляються найсильнішими.
А. Чехов намагався зобразити саме “середніх”, пересічних людей, типажі, що сприймаються як представники народу в цілому, щоб читач мав змогу впізнати у них себе. Лікарі та поміщики, студенти та священики, офіцери та чиновники – всі вони розглядаються письменником з однієї точки зору, Чехов шукає спільні закономірності, узагальнює характеристики ніби дуже різних за походженням людей. Робить він це з надзвичайною майстерністю використання художніх засобів: точної деталі, індивідуалізації образів, контрасту величного і дріб’язкового, трагічного і гумористичного – як різних проявів життя, в якому поряд співіснує все. Але навіть іронія не перекриває повністю великий біль письменника, викликаний неможливістю пересічної, слабкої людини визволитися від залосненной буденності, що затягує наче у багнисте
болото.
Навіть кращі представники “середніх людей”, працелюбні, з прогресивними поглядами, здатністю мислити, поступово й непомітно для себе за таких умов перетворюються на обмежених обивателів. Це яскраво показано на прикладі лікаря Старцева в оповіданні “Іонич”. Спочатку “обивателі своїми розмовами, поглядами на життя і навіть своїм виглядом дратували його”, їхню філософію він вважав “тупою і злий”. Зустрів він і жінку, в яку закохався – Катерину Туркину (2″Котика”). Щоправда, вона відмовляється вийти заміж за нього. Катерина хоче стати артисткою і їде в інше місто, але не забуває Старцева. Він лишається працювати, досягає успіху. Через чотири роки вони знову зустрічаються, але буденність вже встигла затягти Старцева: зізнання Катерини у коханні не знаходить відповіді. Йому нічого сказати. І от вже замість колишнього Старцева виникає “Іонич”: товстий, дратівливий, байдужий до людей. Жадібність здолала Ионыча, він купує собі маєтки і будинки в місті, хоче встигнути і тут і там, змушує прислугу йому догоджати. Живеться йому нудно, ніщо його не цікавить.
Кохання, що призупинило на деякий час деградацію, виявилася слабеньким почуттям, щоб врятувати Старцева, але, як ми бачимо в іншому оповіданні (2″Дама з собачкою”), Чехов покладав надію на рятівні сили цього почуття. “Закоханість указує людині, якою вона має бути” – стверджує він.
Гуров і… Ганна Сергіївна до зустрічі йдуть шляхом Старцева. Обставини затягують їх: вони одружені з духовно чужими людьми, “непотрібні справи і розмови усі про одне й те саме забирають на себе кращу частину часу, кращі сили, і врешті-решт залишається якась кургузая, безкрила життя”. Гуров за освітою філолог, але працює у банку, він мріяв співати в опері, але зрікся мрії, зустріч з Анною для нього спочатку “легке” пригода. Та почуття виявляється сильнішим “Ця їхнє кохання змінило їх обох”, – пише Чехов.
Але так щастить лише одиницям. У більшості “середніх” людей шанси на порятунок досить малі.
До якого ступеня може деградувати людина зображується на прикладі образу Бєлікова, героя оповідання “Людина в футлярі”, життя якого проходить під гаслом “Як би чого не вийшло”. Його характеристики майже гротескова, чим вирізняють цей образ від “середніх” людей, але сам принцип жити, уникаючи різких рухів чи взагалі прийняття важливих рішень, досить розповсюджений. Бєліков ховається від життя за допомогою вати у вухах і темних окулярів, він створює навколо себе “футляр”, але й сам непомітно перетворюється на “футляр”, у якому зберігаються якісь речі, але не душа. Для справжнього кохання у футлярі місця не знаходиться. “Для нього були зрозумілими лише циркуляри та газетні статті, в яких заборонялося що-небудь”. Бєліков боявся життя, але майже все місто побоювався Бєлікова, який щось глазел: сумна реалія державного устрою, що тримається на доносах. Під впливом подібних прикладів усі “бояться голосно розмовляти, надсилати листи, читати книги, бояться допомагати бідним, вчити грамоти…”. Ціле типове явище тогочасної епохи вгадується за постаттю “людини у футлярі”.
Але разом з тим оповідання Чехова аж ніяк не справляють гнітючого враження. Письменник застерігає проти деградації, але не “прирікає” на неї. Немає в його творах безнадійності або песимізму, а сповнений гумору стиль ніби художньо протистоїть зневірі у житті, до якої можна було б прийти, звертаючи увагу лише на сюжети. “І здавалося, що ще трохи – і рішення буде знайдено, і тоді почнеться нове, чудове життя…” – зустрічаємо ми у “Дамі з собачкою”.
А змальовуючи приклади деградації, пояснюючи її причин, Чехов “лікував” читачів від моральної слабкості та пасивності й закликав не піддаватися згубному впливу середовища, берегти в собі людину і шукати шляхи звільнення від “напівмертвої життя” (2по висловом Горького), шляхи до прекрасного. Так як в людині “все має бути прекрасним: і тіло, і душа, і одяг, і думки”.