Літературний російську мову почав складатися багато століть тому. Досі в науці точаться суперечки про його основі, про ролі церковно-слов’янської мови в його походженні. Українська мова належить до індоєвропейської сім’ї. Його витоки сягають до часу існування і розпаду загальноєвропейського (праслов’янської) мови. З цього загальнослов’янської єдності (VI-VII ст.) виділяються декілька груп: східна, західна і південна. Саме в східнослов’янській групі пізніше виділиться російська мова (ХV ст.).
У Київській державі використовувався змішаний мову, який отримав назву церковно-слов’янської. Вся богослужбова література, будучи списаної зі старослов’янських візантійських та болгарських джерел, відображала норми старослов’янської мови. Однак у цю літературу проникали слова та елементи давньоруської мови. Паралельно цьому стилю мови існувала ще й світська і ділова література. Якщо прикладами церковно-слов’янської мови служать «Псалтир», «Євангеліє» і так далі, то прикладом світського і ділового мови Давньої Русі вважаються «Слово о полку Ігоревім», «Повість временних літ», «Руська правда».
Дана література (світське і ділове) відображає мовні норми живої розмовної мови слов’ян, їх усної народної творчості. Виходячи з того, що в Древній Русі була така складна подвійна система мови, вченим важко пояснити походження сучасної літературної мови. Думки їх розходяться, проте найпоширенішою є теорія академіка Ст. Ст. Виноградова. Відповідно до даної теорії в Давній Русі функціонували два різновиди літературної мови:
1) книжково-слов’янську літературну мову, заснований на старослов’янській і використовується переважно в церковній літературі;
2) народно-літературний мову, заснований на живому давньоруській мові і використовуваний у світській літературі.
На думку В. о. Виноградова, це два типи мови, а не два особливих мови, тобто в Київській Русі не було двомовності. Ці два типи мови тривалий час взаємодіяли один з одним. Поступово вони зблизилися, і на їх основі у XVIII ст. утворився єдиний літературний російську мову.
XIX ст. можна вважати першим періодом розвитку сучасної літературної мови.
Початком етапу розвитку російської літературної мови прийнято вважати час творчості великого російського поета Олександра Сергійовича Пушкіна, якого іноді називають творцем сучасної російської літературної мови.
А. С. Пушкін упорядкував художні засоби російської літературної мови, суттєво збагатив його. Він зумів, грунтуючись на різних проявах народної мови, створити у своїх творах мову, який був сприйнятий суспільством як літературний.
Творчість Пушкіна — дійсно певний рубіж в історії літературної мови. Його твори ми і зараз читаємо легко і з задоволенням, тоді як твори його попередників і навіть багатьох сучасників — з деякими труднощами. відчувається, що вони писали тепер вже застарілим мовою. Звичайно, з часу А. С. Пушкіна пройшло багато часу і багато що змінилося, в тому числі і російська мова: дещо з нього пішло, з’явилося дуже багато нових слів. Хоча великий поет не залишив нам граматик, він був автором не лише художніх, а й історичних, публіцистичних творів, чітко розмежовував авторську мова і персонажів, тобто практично заклав основи сучасної функціонально-стильової класифікації літературної мови.
Подальший розвиток літературної мови тривало у творчості великих російських письменників, публіцистів, в різній діяльності російського народу. Кінець XIX ст. до цього часу — другий період розвитку сучасної літературної мови. Даний період характеризується цілком сформованими мовними нормами, однак ці норми протягом часу удосконалюються.