Емір (з 1370 по 1405 р.) середньоазіатського держави Тимур (Тамерлан, Тимур-Ленг) вів безперервні загарбницькі війни, відзначалися особливою жорстокістю і нещадністю. Одне ім’я грізного завойовника приводило в жах людей Азії та Європи. У 1395 р. Тимур, званий в давньоруських джерелах Темір-Аксаком, почав похід на Русь. Захопивши Eleckoe князівство, сили Тимура підійшли до рязанським володінь. Простоявши тут два тижні, Тимур повернув назад і пішов за межі Руської землі.
Про похід Тімура на Русь розповідає “Повість про Темір-Аксаке”, дуже популярна в давньоруській писемності, яка дійшла до нас у численних редакціях, які створювалися протягом XVI-XVII ст.
В. П. Гребенюк, який присвятив цьому твору монографічне дослідження, розділив дійшли до нас списки Повісті на 11 редакцій. Всі пізні редакції сходять до двох початковим. Початкові і пізні редакції зустрічаються і в складі літописів і в складі збірників. Найбільш близький до авторського, як вважає В. П. Гребенюк, текст первісної редакції А, зустрічається і в збірниках і в літописах. Текст цієї редакції включений до складу Софійській другий літопису. На думку В. П. Гребенюка, “Повість про Темір-Аксаке” у початковій редакції Б, яка являє собою вже переробку первинної редакції А, входила до складу зводу 1408 р. тобто до складу Троїцької літописі. (Правда, М. Д. Присілків у свою реконструкцію Троїцької літописі “Повість про Темір-Аксаке” не включив). Час складання зводу 1408 р. є верхньою межею датування Повісті. Нижньою межею є 1402 р. так як у Повісті повідомляється про полонення Тимуром турецького царя Баязида, що сталося в 1402 р.
У початковій частині Повісті розповідається легендарна історія Темір-Аксака: “Исперва не цар бе родом, ні син царьов, ні племені царьска, ні княжьска, ні боярьска, але тако з проста єдиний сый від худих людей… ремеством ж кузнець бе залізний, звичаєм ж і справою немилостив, хижак, і ябедник, і грабежник…”. Залишившись без роботи і не мають чим питатися” (господар “за злонравие” прогнав його), Темир-Аксак почав красти. Одного разу, коли він вкрав вівцю, його спіймали, побили до напівсмерті і зламали йому ногу. Темир-Аксак “перекова собі залізом ногу свою перебиту, таковою нужею хромаше; того ради прозваний бысть Темір Аксак, Темір бо зветься залізо, а Аксак хромець… єже протолкуется залізний хромець” (с. 124). Почавши з невеликою зграєю таких молодців, як він сам, займатися розбоєм, Темир-Аксак все більше і більше входив в силу, так що став вже завойовувати цілі землі і почав називати себе царем.
Цей легендарний розповідь протиставляв законним владетелям Руської землі – руським князям, що ведуть свій рід від хрестителя Руської землі Володимира I, незаконність влади Темір-Аксака, що зробили замах на Руську землю. І, відповідно історіософській концепції автора Повісті, божественне втручання вберегло Русь від грозного, але беззаконного Темір-Аксака.
В Москві… готуються дати відсіч загарбникам. Щоб захистити Москву від завойовників, у неї переносять Володимирську ікону Божої матері – тип ікони, який, за переказами, вважався написана євангелістом Лукою. Ця ікона була патрональной іконою всієї Російської землі (у свій час вона була перенесена з Києва у Володимир Андрієм Боголюбським). І ось, у “який день принесена бысть ікона пречиста Богородиця з Володимеря на Москву, в тій день Темир-Аксак цар убояся і устрашися, і ужасеся, і смятеся, і нападе на нь страх і трепет, і вніде страх у серце його, і жах в душу його, вніде трепет в кості його” (с. 127). І, охоплений цим страхом і трепетом, Темир-Аксак побіг зі своїм військом з Руської землі.
Основна ідейна спрямованість Повісті полягала в тому, щоб показати, як правильно вчинили московський князь та митрополит, перенісши ікону з Володимира до Москви, продемонструвати особливу прихильність цієї чудотворної ікони до Москви, підкреслити загальноросійське значення Москви. Все це мало великий політичний сенс не тільки для даного історичного епізоду, але і в більш далекій перспективі посилення загальноросійського значення Москви.
У другій половині XVI ст. на основі різних редакцій Повісті, із залученням інших джерел, було створено велику компілятивний “Оповідь про ікону Володимирської Божої матері”.
Література XIV – 50-х роках XV ст. відображає події та ідеологію часу об’єднання князівств Північно-Східної Русі навколо Москви, утворення російської народності і поступового складання Російського централізованого держави.
Основними жанрами літератури, як і в попередні періоди, є літописання і агіографія. Відроджується жанр ходінь. Широке поширення отримує жанр легендарно-історичних оповідей, сближающий агиографический жанр із сюжетним розповіддю.
Літописання в цей період інтенсивно розвивається, посилюється політичний і публіцистичний значення літописів. Літописання набуває загальноруський характер, і центром його стає Москва. Літописи включають в себе у великій кількості матеріали літописання всіх руських земель, поповнюються різноманітними внелетописными матеріалами – повістями, оповідями, житіями, юридичними текстами. Літописання стає потужним ідеологічним знаряддям у політичній боротьбі за об’єднання руських земель навколо Москви, за створення єдиного централізованого держави.
Предренессансные явища епохи з особливою силою дають себе знати в агіографії. Інтерес до людини, до її духовного світу призводить до зростання суб’єктивного начала в літературі, до прагнення зобразити психологічний стан людини. В агіографії виникає експресивно-емоційний стиль.
Інтерес до внутрішнього світу героя не призводить ще до спроб зображення індивідуального людського характеру. Розкриття психологічного стану, душевних переживань героя не стає відображенням даної людської особистості, а залишається абстрактним вираженням тих якостей особистості, які повинні бути притаманні їй як представнику певного класу, як носія добра або зла. Цим пояснюється прямолінійність, однобічність опису героїв і їх поведінки. Але все ж в окремих деталях, малюючи той чи інший узагальнений образ, письменники і вносять елементи певної конкретності, індивідуальності.