Насамперед звернемо увагу на характер метафоричного мислення автора «Слова…». Метафора — головний поетичних тропів (прийомів), з особливостями якого в тій чи іншій мірі узгоджуються в поетичній системі всі інші. Замість вказівки на виступ у похід говориться, що князь сів на коня проти когось або за когось, або більш вузько — вдел ногу в стремено; замість «почати битву» — «спис переломити»; замість «завоювати місто» — «розбити місту брама» та ін. Особливе поетичне вплив мають у «Слові…» терміни, образи і метафори військового, землеробського та мисливського побуту. Тільки естетично визначні явища в самій життя стають надбанням художності твору.
Оскільки язичництво ще не згасло в XII ст. залишивши по собі вірування, що перейшли в поетичні образи, образи, запозичені з язичеських уявлень про світ, складають основну частину художності «Слова…».
Метафора в худ. лит-ре нового часу — одна з різновидів порівнянь. Тому в цій лит-ре метафора вживається без віри в знаменуемое ними буттєво явище. Навпаки, в древнерус. лит-ре метафора, аж ніяк не ґрунтуючись на зовнішніх. подібність, розкриває внутр. зв’язок явищ, символич. зміст. Причому характерно, що метафора В «Слові. » зустрічаються порівняння. Останні вводяться обов’язково з допомогою союзу «аки»: куряни «самі скачють, аки с?рыи влъци въ пол?»; «з Руської землі прострошася половци, наче пардуже гн?здо», вози «крычать» як «лебеді роспущени». Близько до порівнянь варто протиставлення. «Д?ти б?сови кликомъ поля прегородиша, а храбріи русици преградиша чрълеными щити». Порівняння з вовками в «Слові…» пов’язане з уявленнями про оборотничестве, половці порівнюються з виводком пардусов — мисливських звірів. Сама думка у «Слові…» може летіти під хмарами, туга розливатися «Руської землі», а «печаль жирна» текти «серед землі Рускыи». Але, з іншого боку, матеріальні об’єкти можуть відчувати почуття, властиві духовного світу людини: «Злато слово» може бути изронено і змішане з сльозами.
Порівняння діючих осіб з тими чи іншими тваринами або птахами («сірим вовком», «сизим орлом», соколом, солов’єм і т. д.) дозволяють шукати корені уявлень про оборотничестве. Особливо це стосується тих дійових осіб, які відносяться до старого часу (Боян, Всеслав Полоцький).
Характерна риса поетики «Слова…» — перерахування, якими посилюється експресія, сила впливу тексту: «Тоді врани не граахуть, галиці помлъкоша, сорокы не троскоташа, по лозію (полозие) ползоша тільки».
Образи у «Слові…» беруться лише з деяких областей життя, які бачилися свідомості автора як художні, гідні включення у твір. Це землеробство, князівське полювання, це життя природи — дерев, звірів, птахів. Це космічні явища: сонце, місяць, море, хмари, гроза, вітер. Землеробство пов’язано з бенкетами, бенкети з весільними обрядами. Ті й інші — символи богів.
Якщо, напр. Ярославна порівнюється з зегзицей — зозулею, то це, безсумнівно, тому, що її син Володимир знаходився у «чужому гнізді» — в полоні у Кончака.
Образи, застосовані на початку «Слові…», немов би розкриваються в подальшому. Так, наприклад, автор говорить про воїнів курян: «.луки в них натягнені, сагайдаки відчинені,
Шаблі изострены». Це перед походом, а після битви Ярославна звертається до сонця: «Въ пол? безводн? жаждею имь промені съпряже, тугою имъ тулі затче», тобто луки, напружені перед походом, в битві ослабли, тули, відкриті перед походом (тобто готові до бою), виявляються заткнуті горем.
Раз вживши який-небудь образ, автор повертається до нього ще раз — ближче до кінця твору. Образ супроводжує розповіді або обростає новими, близькими по духу образами. Особливе місце в «Слові…» займає військова лексика:кінь, спис, меч, шабля, сідло, стріли, стремено, стяг, шелом, щит і т.п.
У «Слові…» яскраво представлені вистави, які почерпнуті з творів народної творчості: дзвін — слава, в’янення трави — горі, перли — сльози, бенкет чи жнива — битва, опадання листя — розлука, трава-ковила — смерть, каламутна вода — печаль, сокіл — князь, ворон — ворог, сонце — герой, птах — плач жінки.
Типова особливість «Слова…» — велика кількість прямої мови різних персонажів. Найбільш значні вкраплення прямої мови — це Плач Ярославни і «Злато слово» київського князя Святослава. Крім того, в «Слові…» наводяться слова і звернення Ігоря, Всеволода Буй Туру, цитується як пряма мова плач руських дружин; наводиться навіть діалог половецьких ханів Гзака та Кончака. Таким чином, пряма мова — це художній прийом автора, і він вже сам по собі свідчить про здатність автора «переселятися» в дійових осіб свого твору, дивитися на події очима, висловлювати думки, відмінні від власних.
Світ «Слові…», що визначає вибір поетичних засобів, — це світ широкої видимості і широким чутності. Всеслав у Києві чує, як йому дзвонять в Полоцьку. На великій відстані один від одного кажуть Ігор і Всеволод. За одну ніч долає величезні відстані Всеслав Полоцький. Світ, про який пише автор «Слова…» — це світ, що охоплює величезні відстані, легко подоланні швидкими пересуваннями, видимий немов з-за хмарної височіні.
Багато художні прийоми та образи «Слова…» пов’язані з особливим поетичним уявленням про світ. Світ «Слова…» — весь живий, єдність природи і людини, культ землі, води, сонця, одухотворені і неживі явища в природі пов’язані.
«Два великих шматка тексту «Слова…», присвячені Олега Святославича і Всеслава Полоцького, символізуючи і пояснюючи долю їхніх онуків. Автор постійно користується асоціаціями, коли політика і поведінка онуків як би продовжують політику і поведінку дідів.
«Слово…» створено в епоху монументально-історичного стилю, представленого у всіх видах мистецтва і певною мірою смыкающегося з таким же стилем, поширеним у всіх європейських країнах раннього середньовіччя. Характерні риси цього стилю: охоплення авторським розповіддю величезних просторів і широкі часові межі, легкість пересування в цих великих просторах, значущість тим. За своїм художнім особливостям «Слово…» може бути сближено з такими творами ранньосередньовічного епосу, як «Пісня про Нібелунгів», і особливо «Пісня про Роланда», з якою «Слово…» має багато спільного.