Поняття «петербурзький текст» ввів Ст. Н. Топоров. Він писав, що створений «сукупністю текстів російської літератури «петербурзький текст» володіє всіма тими специфічними особливостями, які властиві текстам взагалі і — насамперед — семантичної зв’язаністю хоча він писався (і буде писатися) багатьма авторами». Класичні твори «петербурзької теми» сприймаються «новим мистецтвом» як єдиний текст. У відомому сенсі можна сказати, що саме символізм і перетворив (художньо «нав’язавши» це відчуття читачеві, а потім і дослідникам) досить строкате спадщина XIX ст. у «петербурзький текст», який стає носієм єдиного художнього мови. Основна ідея «Петербурзького тексту» — через символічне вмирання, смерть до спокути і воскресіння. Місто в «Петербурзькому тексті»- реальність вища, символіко-міфологічної природи.
В. Н. Топоров виділяє ряд істотних рис петербурзького тексту. Зазначивши сприйняття Петербурга як «веселого» та «славного», що збереглася в основному в «народному» слові про нової столиці — в піснях, примовках і т. п. — дослідник зосереджує увагу на іншій стороні міста і породженого ним сверхтекста — на метафізиці, пронизала і багато в чому сформувала цей сегмент російської літератури. «Ні до одному місту в Росії, — пише Ст. Н. Топоров, — не було звернуто стільки прокльонів, хули, викриттів, поношений, докорів, образ, жалю, плачів, розчарувань, скільки до Петербургу, і Петербурзький текст виключно багатий широким колом представників цього «негативного» відношення до міста, аж ніяк не виключає (а часто і передбачає) відданість і любов» (Топоров 1995, 263).
Ядро вычленяемого символістами 1900-х рр. «петербурзького тексту» XIX ст. — це «Мідний вершник» і «Пікова дама» Пушкіна, «Петербурзькі повісті» Гоголя, «Бідні люди», «Двійник», «Господиня», «Записки з підпілля», «Злочин і кара», «Ідіот» і «Підліток» Достоєвського (а «ядром ядра» тут будуть перше і три останніх твору). На кордоні «петербурзького тексту» розташовуються «Будиночок в Коломні», урбаністична лірика Некрасова, окремі твори А. Григор’єва, публіцистика Чаадаєва, слов’янофілів і «почвенников». З іншого боку, з «петербурзьким текстом» часто стикаються твори не про Петербурзі. Умова «підключення» до «петербурзького тексту» — наявність тем і мотивів, в чомусь перетинаються з символістської інтерпретацією або ядра «петербурзького тексту» XIX ст. або самого Петербурга. Такі теми і мотиви великого міста («Історія одного міста» Салтикова-Щедріна, «Міста-спрути» Верхарна), міста Петра («Полтава»), міста чиновницького («Ревізор»), а також міста «фантастичного», примарного (традиція «гофманианы»), міста містичного зла («демонологічні» тексти, «Страшна помста»), міста механічного «автомата» («Кам’яний гість»), приреченого на загибель (Апокаліпсис). У цих випадках можна говорити або про перетин «петербурзького міфу з іншими символістськими «міфами» («міф про Петра»), або про входження його в більш загальні «культурні міфи» (про великому місті, його есхатології), або про специфіку якоїсь підгрупи «петербурзького тексту» («міф про переписчике» у Гоголя, Достоєвського та ін; можливо, сходить до «Золотому горщику» Гофмана). У «петербурзький текст» входять, займаючи в ньому важливе місце, і твори інших мистецтв, головним чином, звичайно, пам’ятник Фальконе та інші скульптурні та архітектурні пам’ятки і ансамблі міста.