“Печори – портрет покоління” твір

Головною дійовою особою роману М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу” є вигаданий образ – Григорій Олександрович Печорін. Це була розумна, освічена людина свого часу. Для епохи, в яку Печорину довелося жити, він був непересічною особистістю, тому і виділявся серед своїх сучасників.

Природа подарувала йому не тільки розум, але і привабливу зовнішність у поєднанні з чарівним поглядом. Сам Лермонтов М. вважає, що саме по очах найлегше можна зрозуміти характер людини. Про очі Печоріна автор говорить так: “По-перше, вони сміялися, коли він сміявся! – Вам не доводилося помічати такої дивини у деяких людей?”. І відразу ж випливає висновок з цього спостереження: “Це ознака – або злого права, або глибокої постійної смутку”. Такий опис говорить про якусь скритності і подвійності Григорія Олександровича. Не це хороша скритність. Наприклад, він міг приховати свої справжні почуття, але, незважаючи на всю силу свого характеру змусити сміятися очі він усе ж не міг.

Далі Лермонтов М. зауважує, що очі героя роману “сяяли якимось фосфоричним блиском”. Цей блиск видавав у ньому величезну кількість нерозтрачених життєвих сил, які шукали свого застосування. У той же час, цей блиск нагадував блиск сталі – “сліпучий, але холодний”. Крім того, саме цей блиск виявляв холодність натури Печоріна, який, за його власним визнанням, давно звик жити розумом, а не почуттями.

Автор показує свого героя в різних обставинах і зображує його поведінка у взаєминах з різними людьми. А розташувавши всі частини роману в хронологічному порядку, можна простежити весь життєвий шлях Григорія Олександровича.

Перша зустріч читача з Печоріним відбувається в новелі “Тамань”. Тут він показаний допитливим людиною, який стрімко женеться за життям і намагається якомога швидше пізнати всі її таємниці. Він надмірно романтичний і кожну зустрічну жінку вважає справжньою Ундиною, нереальним, казковим істотою.

У цій новелі Печорін намагається дізнатися таємницю контрабандистів і вплутується в досить небезпечну історію. Безцільне втручання сторонньої людини в давно усталений уклад життя зовсім незнайомих йому людей приносить їм страждання і руйнує їм життя, хоча Печорін і не хотів їм зла. Він розмірковує про свій вчинок, розуміє його непотрібність і навіть шкідливість. Але він стає егоїстом, і йому немає ніякого діла до радощів і смутку оточуючих його людей.

Далі нам вдається… спостерігати життя Печоріна на водах. Тут він змушений спілкуватися з лицемірними, порожніми людьми. Але тут йому посміхається доля і він зустрічається з доктором Вернером. Вони розуміють один одного з півслова, їх погляди багато в чому схожі. Однак і цього Печорину мало. Він аналізує свої думки і вчинки, практично байдуже розповідає майже незнайомій людині і про добрих, і про злих своїх справах.

За дуель Печоріна засилають в фортецю, де він зустрічається з Бэлой і домагається її любові. Але і це світле почуття приносить йому розчарування, з-за чого він знову приносить тільки горе. Жорстоко ображений Казбич, вмирає Бела, гине її батько. Але Григорій Олександрович не скоряється долі і знову кидає їй виклик. Але це відбувається в новелі “Фаталіст”, а от у повісті “Максим Максимович” Печорін вже зовсім інший. Стає помітно, що Григорій Олександрович вже втомився боротися зі злим фатумом, а Петербург заразив Печоріна ще й своєю холодністю.

Життя Печоріна закінчується в дорозі, і його смерть виявилася такою ж буденною, як і його даремна життя, на яку він був приречений, як і будь-які інші непересічні люди свого часу.

Після прочитання роману виникає цілком закономірне питання: “А чи дійсно Печорін – герой свого часу?”. Однозначної відповіді на це питання немає. А ось що стосується наших сучасників, то з великим жалем можна констатувати, що Печорин цілком може бути узагальненим портретом більшості представників нашого часу, байдужим до всього і до всіх. А ось справжнім героєм можна назвати тих, хто здійснює подвиги на благо людей і в ім’я Батьківщини, або, принаймні, приносить користь іншим людям. Печорін ж хоча і був непересічною для свого часу особистістю, він нічого не робив, щоб навколишній його людям чим-небудь допомогти, і розтратив всі свої сили на дрібниці, при цьому всі, хто опинявся до нього ближче, ставали нещасними або навіть гинули.

Але вина в тому, як склалася доля Печоріна і як складається доля наших сучасників, схожих на героя М. Лермонтова, не лише їх самих, а і в навколишньому суспільстві. Однак, в будь-якому випадку, кожен з нас повинен прагнути розвивати дані йому від природи здібності, і тоді в нашому суспільстві, в самих різних сферах нашого життя, стане набагато більше талановитих людей.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: