Гоголь давно мріяв написати добуток, в “якому б з’явилася вся Русь”. Це повинно було бути грандіозне опис побуту і звичаїв Росії першої третини XIX століття. Таким твором стала поема “Мертві душі”, написана в 1842 р. Перше видання твору було названо “Пригоди Чичикова, або мертві душі”. Таку назву знижувало справжнє значення цього твору, переводило в область авантюрного роману, Гоголь знайшов на це по цензурних міркувань, для того, щоб поема була видана.
Чому Гоголь назвав свій твір поемою. Визначення жанру стало ясно письменникові тільки в останній момент, так як ще працюючи над поемою, Гоголь називає її то поемою, то романом.
Щоб зрозуміти особливості жанру поеми “Мертві душі”, можна зіставити цей твір з “Божественною комедією” Данте, поета епохи Відродження. Її вплив відчувається в поемі Гоголя. “Божественна комедія” складається з трьох частин. У першій частині до поета є тінь давньоримського поета Вергілія, яка супроводжує ліричного героя в пекло, вони проходять всі кола, перед їх очима проходить ціла галерея грішників. Фантастичність сюжету не заважає Данте розкрити тему своєї Батьківщини – Італії, її долі. По суті, Гоголь задумав показати ті ж кола пекла, але пекла Росії. Недарма назва поеми “Мертві душі” ідейно перегукується з назвою першої частини поеми Данте “Божественна комедія”, яка називається “Пекло”.
Гоголь разом з сатиричним запереченням вводить елемент оспівує творчу – образ Росії. З цим пов’язане “високий ліричний рух”, яким в поемі за часів змінюється комічне оповідання.
Значне місце в поемі “Мертві душі” займають ліричні відступи та вставні епізоди, що характерно для поеми як літературного жанру. У них Гоголь стосується найгостріших суспільних питань Росії. Думки автора про високе призначення людини, про долю Батьківщини і народу тут протиставлені похмурим картинам російського життя.
Отже, вирушимо за героєм поеми “Мертві душі” Чичиковим в Н.
З перших же сторінок твору ми відчуваємо захопливість його сюжету, так як читач не може припустити, що після зустрічі Чичикова з Маниловым будуть зустрічі з Собакевичем і Ноздревым. Читач не може здогадатися і про кінець поеми, тому що всі її персонажі побудовані за принципом градації: один гірше іншого. Наприклад, Манілова, якщо його розглядати як окремий образ, не можна сприймати як позитивний (на столі у нього лежить книга, відкрита на одній і тій же сторінці, а його ввічливість притворна: “Дозвольте цього вам не дозволяти”), але порівняно з Плюшкіним Манілов багато в чому навіть виграє рисами характеру. Але в центр уваги Гоголь поставив образ Коробочки, так як вона є своєрідним єдиним початком всіх персонажів. По думці Гоголя це – символ “людини-коробочки”, в якому закладена ідея невгамовної спраги накопичення.
Тема викриття чиновництва проходить через всю творчість Гоголя: вона виділяється й у збірнику “Миргород”, і в комедії “Ревізор”. У поемі “Мертві душі” вона переплітається з темою кріпосництва.
Особливе місце в поемі займає “Повість про капітана… Копейкине”. Вона сюжетно пов’язана з поемою, але має велике значення для розкриття ідейного змісту твору. Форма оповіді надає повісті життєвий характер: вона викриває уряд.
Миру “мертвих душ” у поемі протиставлений ліричний образ народної Росії, про яку Гоголь пише з любов’ю і захопленням. За страшним світом поміщицької і чиновницької Росії Гоголь відчував душу російського народу, яку висловив в образі швидко несеться вперед трійки, втілює в собі сили Росії: “чи Не так і ти, Русь, що жвава, необгонимая трійка несешся?” Отже, ми зупинилися на тому, що зображує Гоголь у своєму творі. Він зображує соціальну хворобу суспільства, але також слід зупинитися на тому, як вдається це зробити Гоголю.
По-перше, Гоголь користується прийомами соціальної типізації. У зображенні галереї поміщиків вміло поєднує загальне та індивідуальне. Практично всі його персонажі статичні, вони не розвиваються (крім Плюшкіна і Чичикова), зображені автором як результат. Цей прийом підкреслює ще раз, що всі ці Маниловы, Коробочки, Собакевичи, Плюшкіни і є мертві душі. Для характеристики своїх персонажів Гоголь використовує і улюблений прийом – характеристика персонажа через деталь. Гоголя можна назвати “генієм деталізації”, так часом точно деталі відображають характер і внутрішній світ персонажа. Чого вартий, наприклад, опис маєтку і будинку Манілова. Коли Чичиков в’їжджав в маєток Манілова, він звернув увагу на зарослий англійська ставок, на похилу альтанку, на бруд і бесхозность, на шпалери в кімнаті Манілова, чи то сірі, чи то блакитні, на обтягнуті рогожею два стільці, до яких так і не доходять руки господаря. Всі ці і ще багато інших деталей підводять нас до головної характеристики, зробленої самим автором: “Ні те, ні се, а чорт зна, що таке!” Згадаймо Плюшкіна, цю “діру на людстві”, який втратив навіть підлогу свій. Він виходить до Чичикову в засмальцьованому халаті, на голові якийсь немислимий хустку, скрізь запустіння, бруд, ветхість. Плюшкін – крайня ступінь деградації. І все це передається через деталь, через ті дрібниці, якими так захоплювався А. С. Пушкін: “Ще у жодного письменника не було цього дару виставляти так яскраво вульгарність життя, вміти окреслити в такій силі вульгарність вульгарного людини, щоб вся та дрібниця, яка вислизає від очей, майнула б крупно в очі всім”.
Головна тема поеми – це доля Росії: її минуле, сьогодення і майбутнє. У першому томі Гоголь розкрив тему минулого батьківщини. Задумані ним другий і третій томи повинні були розповідати про сьогодення і майбутнє Росії. Цей задум можна порівняти з другою і третьою частинами “Божественної комедії” Данте: “Чистилище” і “Рай”. Однак цим задумам не судилося збутися: другий том виявився невдалим за ідеї, а третій так і не був написаний. Тому поїздка Чичикова і залишилася поїздкою в невідомість. Гоголь губився, замислюючись про майбутнє Росії. “Русь, куди ж ти несешся? Дай відповідь. Не дає відповіді”.