Національний гумор — це не просто набір анекдотів, комедійні програми і фільми, фрази з яких порозлітались на цитати. «Деякі люди сміються над жартами, хоча і не можуть пояснити, що саме в них смішно, тому що, як відомо, теорія гумору — це твердий горішок», — зазначав філософ Станіслав Лем. Спробуємо надкусити міцну шкаралупу вітчизняного гумору.
Лем був прав: якийсь універсальної для всіх моделі гумору і правда не існує. Одні сміються над іронічною прозою Довлатова і пригоди солдата Чонкіна, придуманого Войновичем, другі вважають еталоном жанру сатиру Жванецького, треті переказують анекдоти про Чапаєва і Петьку, а четверті захоплюються дотепами резидентів «Comedy Club» та Івана Урганта. Додайте сюди ж жартівливі пісні Висоцького, кіношедеври Гайдая і Рязанова, монологи Задорнова, КВК, комунальні замальовки Зощенко, абсурд Хармса, кримінальні чорні комедії Балабанова, програму «Городок» і гучний телевізійний проект «Прожекторперісхілтон». Як не крути, весь цей строкатий балаган прекрасно вписується у масштабну концепцію російського гумору. Але не будемо випереджати події і для початку зупинимося на класичному визначенні.
Якщо вірити тлумачним словником Даля, то гумор — це «весела, гостра, жартівлива складка розуму, вміє помічати і різко, але необразливо виставляти дивацтва традицій або звичаїв: молодецтво, розгул іронії». Прикладів з класичної літератури більш ніж достатньо: згадаймо хоча б гоголівських персонажів відомого жартівника Пушкіна чи іронічні вірші Саші Чорного. Психологи Петровський та Ярошевський визначають гумор як «інтелектуальну здатність помічати в явищах їх комічні, смішні сторони». До речі, сам термін має давньогрецькі корені й пов’язаний не стільки з властивостями розуму, скільки зі станом внутрішніх органів. Справа в тому, що античні лікарі вважали, що темперамент особистості залежить від співвідношення чотирьох рідин: крові, лімфи, жовчі і чорної жовчі, і якщо їх розподіл гармонійно, то у людини буде все в порядку і з тілом, і духом. Саме тому вираз «сміх продовжує життя» не просто замилена сентенція, а цілком собі справедливе висловлювання. Так само як і визначення «жовчний людина» — не звичайна фігура мови, а справедлива оцінка його психофізичного стану.
Функції гумору
«Почуття гумору — мірило розуму», — говорить англійське прислів’я. Так що зв’язок інтелекту з сприйняттям жартів і вмінням зіронізувати цілком пряма. Чим освіченіша і більш розвинена людина, тим тонше його гумор. (Все ж таки є різниця між поціновувачем сатири Булгакова і п’єс Григорія Горіна і, скажімо, відданим читачем анекдотів про тещу і того самого чоловіка, який повертається з відрядження.) Крім інтелектуальної і естетичної функції, існує ще безліч інших, наприклад, захисна: ми жартуємо, щоб не боятися, зняти напругу і від душі посміятися над своїми фобіями, слабкостями і хворобами, таким чином перемігши їх. «…Підбадьорення сміхом в самий патетичний момент смертельної загрози завжди було суто національним, російським явищем», — відзначав ще Дмитро Сергійович Лихачов.
З допомогою іронії можна виплеснути накопичену агресію — звідси, наприклад, гострі політичні шаржі. Правда, вони не завжди розряджають обстановку, а іноді й навпаки — підливають масла у вогонь. Ну що ж, гумор може бути непередбачуваним, особливо в переломні часи.
Шаржі були дуже популярними в перебудову і в 1990-ті, що не дивно: людям треба було справлятися з усвідомленням того, що країна, в якій вони народилися і виросли, розвалилася, магазини спорожніли, а колишні союзні республіки лихоманять хвилювання. Тому карикатури Віктора Богорада, Андрія Більжо, Олексія Мерінова, Михайла Златковского і багатьох інших виглядали гостро, їдко, актуально і смішно. Додайте сюди ж надзвичайну затребуваність телевізійного сатиричного проекту «Ляльки», що став своєрідним символом «лихих 1990-х».
З підтекстом
Ось ми і підійшли до такого різновиду, як політичний гумор, який, зрозуміло, зустрічався в усі часи, але особливо яскраво проявився в радянські роки. Анекдоти про вождів, високопоставлених гостей, які відвідували країну, і скромному соціалістичному побут з задоволенням передавалися з уст в уста. Правда, їдка фразочка, необережно сказана за пузатої кухлем розведеного пива або в чаду комунальної кухні, цілком могла коштувати людині свободи. Звідси, наприклад, такий каламбур: «Хто сидить і вигадує анекдоти? Хто вигадує, той і сидить».
Популярними, до речі, були не тільки самі анекдоти, але і сатиричні пісні. І для їх розповсюдження не потрібен був ні інтернет, ні ЗМІ з мільйонними тиражами, ні місткі концертні майданчики — рядки розліталися «за вітром». Не секрет, що політичний гумор тісно пов’язаний із соціальним. Взяти хоча б неприємну ситуацію продовольчого дефіциту в епоху пізньої перебудови: величезні черги за пачкою маргарину або макаронів, штурм універсамів розлюченим натовпом, голі прилавки — здавалося б, звідки взятися жартів в такий час? Але вони були. Ось, наприклад, характерний анекдот тієї пори: «вовк Зустрічає в лісі зайця і каже: «Заєць, я тебе з’їм!» — «А у тебе талон на м’ясо їсти?»
Чорний гумор
Все це, звичайно, сміх крізь сльози, який частково трансформувався в інший вид національного російського гумору — чорний, абсурдний, жорстокий і цинічний. Його родоначальником в нашій країні цілком можна вважати Данила Хармса. «Дітей, звичайно, не можна вбивати. Але що з ними треба робити» — ось знаменита фразочка поета-обэриута (яку охоче взяли на озброєння сучасні child-free). Або, приміром, початок його сюрреалістичного анекдоту про класика вітчизняної літератури: «У Пушкіна було чотири сини, і всі ідіоти…» Неважко здогадатися, яку реакцію подібний гумор викликав у радянської влади: Хармса очікували психіатричне відділення «Хрестів» і смерть в блокадному Ленінграді. І ось одвічне парадокс: хто б міг подумати, що вже через півстоліття після його загибелі відкрито жартувати можна буде на будь-які теми, у тому числі і на такі.
До речі, однією з різновидів чорного гумору цілком можна вважати лікарські анекдоти. «Хворий пішов на поправку. Але не дійшов», «Розтин показав: хворий спав!» — так можуть жартувати люди в білих халатах. Чорний гумор активно використовувався і в так званих садистських віршиках, дуже популярних у 1990-тобто «Маленький хлопчик у лісі загубився. Смачний подарунок ведмедю дістався» — ці рядки були відомі кожному школяреві (і варіацій на тему, до речі, безліч: і про два пальці, засунутих у розетку, і про бритву-губну гармошку, від якої посмішка ставала все ширше).
Такий же тип гумору зустрічається і у вітчизняній рок-традиції: взяти, наприклад, тексти групи «Нуль», перенасичені абсурдом комунального побуту, радянських і перебудовних реалій, непристойними каламбурами і треш-образами. «З дефіцитом імунітету я гуляю вночі по вулицях, та нічого, тепер вже нічого не боюся. Тільки вдома мама, мама вдома, мама вдома хвилюється, раптом, де мене пристрелять або застуджуся», — весело співає Федір Чистяков.
Яскравий приклад чорного гумору в кіно — комедія «Піжмурки» Олексія Балабанова. Режисер, який починав свою кар’єру з фільмів за творами Кафки і Беккета, від душі посміявся над рекетирами і поняттям «дах», рельєфними і дурнуватими братками, нуворишами в малинових піджаках та іншими реаліями недавнього минулого. «Гумор — це добре. З почуттям гумору помирати легше», — недарма таку фразу вимовляє один з героїв цієї чорної комедії. Слоган для всього, що відбувається на екрані (а точніше, безперервних розбірок під завзяту музику) підходить як не можна краще: «Для тих, хто вижив у 1990-ті». Такий дикуватий карнавальний стьоб з «нульових» пом’якшив похмуру атмосферу попереднього десятиліття: згадати, приміром, який жах наганяла заставка з програми телеканалу НТВ «Кримінальна Росія», не кажучи вже про безпросвітно песимістичних новинних сюжетах. А Балабанов просто взяв і висміяв всі штампи того часу і показав нам: мовляв, ось вони ми, живі і витривалі, подолали і це. Сміх крізь сльози.
Гумор в кіно
На щастя, не весь кіношний гумор потрапляє під категорію «чорний». Більшість радянських комедій — від «Дівчат» до «Любов і голуби» — наповнені іскрометними жартами, іронією, різними дрібними фазами, але геть позбавлені цинізму і жорстокості. Згадайте фільм «Іван Васильович змінює професію», знятий за мотивами п’єси Булгакова: це прямо-таки енциклопедія гумористичних цитат. «Не царська у тебе пика», «Ікра заморська, Баклажанна», «Ключниця горілку робила?» – складно уявити російського глядача, який ніколи не чув цих фраз. При цьому пройшло більше 40 років з моменту прем’єри того ж «Івана Васильовича», але радянська комедія як жанр не тільки не старіє, але і наочно демонструє російський гумор у всій його красі. Схильність до самоіронії, весела вдача, дотепність та кмітливість, уміння потрапляти в курйозні ситуації і так само виплутуватися з них — такі особливості ми легко можемо знайти, мабуть, у будь-якому фільмі тієї епохи.
Рефлексія на тему вітчизняного гумору та менталітету нікуди, зрозуміло, не поділася і згодом. Яскравий тому приклад фільм «Особливості національного полювання» Олексія Рогожкіна (та й весь наступний цикл «Особливостей»), Генерал Михайлович, єгер Кузьмич, Льова Соловейчик та їх курйозні пригоди швидко стали всенародно відомими і улюбленими навіть незважаючи на те, що деякі дорікали творців в оспівуванні образу людини, що п’є і російської тяги до алкоголю. Цікаво, що гумор органічно вплівся в детективно-кримінальні серіали кінця 1990-х — початку 2000-х. Так, в «Агента національної безпеки» був простакуватий майор ФСБ Краснов (герой Андрія Краско), в «Забійній силі» — веселун Вася Рогов (Андрій Федорцов), постійно попадає в безглузді ситуації, що-небудь втрачає і отримує наганяй від начальства, а в «Вулицях розбитих ліхтарів» — близький до народу жартівник Дукалис (Сергій Селін). Так що, незважаючи на складні і не найприємніші злочину за сюжетом, у цих фільмах завжди були іронічні і забавні вставки, развлекавшие глядача.
Жіночий гумор
Традиційно вважається, що чоловіки перевершили жінок в області гумору: мовляв, їхні жарти смішніше, нагальною і гостріше, до того ж навіть в кількісному плані представників сильної статі більше, ніж дам. Згадаймо хоча б естрадних артистів і письменників — від класиків в особі Аверченко і Зощенко до сучасних поетів Іртеньєва і Губермана, не кажучи вже про учасників популярного гумористичного шоу «Comedy Club» і театрального колективу «Квартет І».
Втім, на перевірку виявляється, що не все так однозначно. Так, в компанії вищеперелічених класиків заслужено виявилася Надія Теффі, яку називали «першої російської гумористкою» і «королевою гумору», з часом самі яскраві учасниці КВК знайшли свою аудиторію, плавно перекочували в «Comedy Woman», а пародистка і актриса Нонна Гришаєва гармонійно «розбавила» чоловічу трупу «Квартету І». (Погодьтеся, її персонаж — трохи навіжена і примхлива радіоведуча у «Дні радіо» та її екстравагантна поведінка запам’ятовуються не менше, ніж дотепні пікіровки головних героїв.) І це лише кілька прикладів, насправді їх набагато більше.
Гумор по-жіночому. Саме це поняття включає в себе безліч різноманітних смислів і амплуа, які кожен обігрує по-своєму. Візьмемо героїню «Дівчат» Тосю Кислицыну, роль якої блискуче виконала Надія Румянцева. Її безпосередність, простота і щирість викликають у глядача посмішку, а фразочки стають афоризмами — ось він, чистий приклад народного гумору без будь-яких нашарувань. Адже для того, щоб розсмішити, аж ніяк не завжди потрібен ефектний грим, переодягання і пародійна гра з голосом.
Такий різний гумор
Російський гумор дуже складно класифікувати, тому що він щомиті видозмінюється і обростає все новими значеннями. Тексту стає менше, а ось візуальна частина бере на себе основний удар.
В інтернеті постійно придумуються меми, комікси та демотиватори, які, хочеться нам цього чи ні, теж є невід’ємною частиною сучасного національного гумору. Невідомо, правда, чи пройдуть вони випробування часом: як показує практика, герої кумедних відео швидко набридають публіці і потім успішно забуваються. Але факт залишається фактом: будь-який з нас може вибрати гумор на свій смак. А що це буде — монологи Михайла Задорного, Stand-up шоу Павла Волі або програма «+100500» — кожен вирішує сам.
Автор: Валерія Моріна
