До жодної з монументальних споруд середньовіччя, напевно, не ставляться з такою пошаною, як до собору Паризької Богоматері, який прославив у своєму романі Віктор Гюго. В історії французької культури ця давня пам’ятка народної архітектури та чудовий літературний твір першої третини XIX століття ніби злилися воєдино. Склепіння собору завжди будуть нагадувати про героїв роману Віктора Гюго – циганку Есмеральду, нещасного глухого і потворного Квазімодо. У центрі роману – собор Паризької Богоматері, символ духовного життя французького народу. Він побудований руками сотень безіменних майстрів, виплеканий буйної народною фантазією. Опис собору стає приводом для натхненної поеми в прозі про французької національної архітектури. Гюго захоплюється своєрідністю дивовижних творів мистецтва середньовіччя, неперевершених, оригінальних, далеких від античної архітектури. Він гаряче встає на її захист від руйнувань і спотворення. Творення національного зодчества – це не тільки втілення таланту народу; готичні церкви, за визначенням письменника, – це також “кам’яні книги середньовіччя”, за їх скульптурами і барельєфами неграмотний люд читав Святе Письмо.
Саме собор стає притулком для народних героїв Гюго, з ним тісно пов’язана їхня доля; навколо собору живий народ, той, що здатний боротися за своє краще життя. Разом з тим, собор – це символ феодального гноблення, темних забобонів, які тримають в полоні людські душі. Недарма в мороці собору під його склепіннями, зливаючись з дивовижними мармуровими химерами, оглушений гулом дзвонів, в самотності живе Квазімодо, “душа Собору”, чий образ втілює середньовіччя. З ним контрастує прекрасний образ Эсмеральди, який втілює радість і красу земного життя, гармонію тіла і душі, тобто ідеали Відродження, яке йшло на зміну середньовіччю. Танцорка Есмеральда живе серед паризької натовпу, яка вважає її своєю сестрою, вона повністю занурюється в народне життя і дарує простому люду своє мистецтво, веселощі і щирість. Цей роман Віктора Гюго ніби перекидал місток від минулого до сучасного. Письменник виступав проти політичної реакції і соціальної нерівності в свій час. Весь твір осяяне відблисками народного підйому, революційних подій, сучасником яких був автор. Це вплинуло і на зображення народу в “Соборі Паризької Богоматері”.
У розумінні автора роману народ – це не просто темну неписьменну натовп, він повний творчих сил і волі до боротьби, за ним – майбутнє. Він ще не прокинувся, його час ще не прийшов”. Але штурм собору паризьким людом, так яскраво зображений у романі, – це лише прелюдія до штурму Бастилії в 1789 році (не випадково король Людовик XI знаходиться саме в цьому замку), прелюдія до революції, що знищить феодалізм. “Коли з цієї башти вдарять на сполох, коли загрохочут гармати, коли страшним гуркотом впадуть стіни, коли солдати і натовп з гарчанням кинуться один на один, ось тоді і прийде час”. При всьому розмаїтті картин народного життя в “Соборі Паризької Богоматері” Гюґо не ідеалізував середньовіччя, а правдиво показував темні сторони феодального минулого. Разом з цим його книга глибоко поетична, вона просякнута гарячої любові до Франції, до її історії, її мистецтву, в якій, на переконання письменника, живе волелюбний дух французького народу.
Створена уявою Віктора Гюго трагічна історія з далекого минулого досі хвилює наші серця, так як справжнє мистецтво не старіє.