І не дивно. Адже Роксолана до того ж знала всі тонкощі етикету, вміла поводитись із будь-якими державними особами, була стриманою і могутньою. Як би тяжко вона не страждала, ця жінка вміла не виявляти свої переживання, залишаючись завжди величною і привітною водночас. Прекрасний приклад цього її вміння – опис прийому польського посла, який розповів Роксолані про загибель її рідного містечка: “Роксолана сиділа впродовж усього прийому на троні Османа поруч із Сулейманом мовчки, з сухими очима, сановно всміхалася панові Яну, котрий вдоволено стовбурчив свої котячі вуса, а в самої у душі лунали такі ридання, що від них міг би здригнутися цілий світ”.
Дивовижна витримка, особливо якщо згадати, що П. Загребельний говорити про характер Насті: “Мала в своїй крові батькову несамовитість і материн легкий норов. Кублилося усе ті в її душі в такому безладді, що навіть суворий її учитель Єронім Скароський. не зміг навести в тій душі бодай найменшого ладу. “Це ж яку силу волі треба було мати Роксолані, щоб стримувати таку свою буйну натуру! Яка мудрість і жадоба життя були їй притаманні, якщо вона змогла не впасти у відчай, зберегти свою особистість у рабстві, щасливо оминути в гаремі інтриги численних ворогів і стати улюбленою дружиною султана! Так, це була справді непересічна особистість. Тому й не диво, що заради неї змінювалися навіть звичаї Османської імперії. Наприклад, Роксолана першою всупереч усім правилам стала приймати іноземних послів із султаном і навіть сама. Але ж хіба не всупереч правилам сміялась вона рабинею, коли її продавали на ринку? І хіба не всупереч правилам, ставши султаншею, Роксолана не стала мститися всім за своє приниження, а побудувала на місці цього самого ринку мечеть, притулок для вбогих і лікарню?
Тож образ Роксолани в однойменному романі Загребельного П.
І справді дивовижний. До того ж, автор при написанні твору користувався тільки історичними документами, тому образ Роксолани ще й історично правдивий, що додає йому привабливості. Тому можна з усією впевненістю стверджувати, що пам’ять про цю надзвичайну, мудру, розумну, добру, далекоглядну і прекрасну доньку України житиме в віках.
Роман “Роксолана” розповідає про лихоліття, коли татарська орда плюндрувала українську землю, палила села, вбивала людей, забирала жінок і дівчат у ясир, щоб потім продавати їх. Саме тоді було взято бранкою юну русінку Настю Лісовську, доньку священика. їм було всього п’ятдесят п’ятнадцять років. Дівча, яке любили й пестили
Бацьки, яке любив співати, читати, вчитися. Альо частка була суворою до неї.
Настя йшла на чужину дорогою тугі й сліз, як усі інші бранки. Павло Загребельний пише: “Вона йшла, бездомна сирота, нещасна бранка, продана й проклята, під чужим небом, безжальним і блідим”. Її думки линули в Україну, і смертельний сум охоплював душу.
У Стамбулі її купивши наглядач султанських покоїв Ібрагім і подарував падишахові Сулейману Пишному. Опинившись у гаремі, Настя тяжко страждала, альо своїх справжніх почуттів намагалася не виявляти. Ніхто не бачив її сліз. Навпаки – співала, танцювала, сміялася, за що їй дали ім’я Хуррем (розвеселена). Настя чудово розуміла, що це викликає в людей прихильність. Діставши ще в Рогатині непогану освіту, дівчина поповнювала свій інтелектуальний багаж читанням книжок із султанської книгозбірні. Вона знала кілька іноземних мов, читала мудрі книжки.
Влада її над Сулейманом була величезною. Він же цінив у ній істоту мислячу, людину, яка дорівнювала йому впертістю розуму й жадобою знань. Вона була однією з найосвіченіших у світі жінок
І відігравала значно роль у політичному житті імперії.
Султанша… чудово розуміла, що на Батьківщину вона не повернеться ніколи, але, будучи справжньою дочкою України, “прагнула полегшити долю свого нещасного народу”. Довіряла вона тільки яничару Гасану, бранцю з України. Ніколи Роксолана не забувала свого нещасного народу, своєї багатостраждальної вітчизни. їй вдалося полегшити долю українського народу. Майже півстоліття наш народ не знав турецького лиха. Саме тоді розквітла торгівля, з’єднання явилися нові міста й села, відбудувалися зруйновані храми.
Чотири століття пройшло з тих часів, а ім’я Роксолани не забули легенди й історія. Більш того, у Стамбулі поряд із гробницею Сулеймана Пишного розташована усипальниця його жони Роксолани, єдиної в усій тисячолітній історії Османської імперії жінки з України, яка удостоєна такої честі.
Заглиблююсь у тисячолітню історію. а переді мною лежить художній літопис часів Османської імперії – історичний роман П. Загребельного “Роксолана”, який дає можливість познайомитися з особистістю, що увійшла в українську і турецьку історію незабутнім своїм яскравим життям.
Настя Лісовська мала в своїй крові “батькову несамовитість і материн легкий норов”. У дитинстві батькова улюблениця отрима –
Ла грунтовні знання. Величаючи доньку “королівною”, батько намагався забезпечити її усім найкращим, не жаліючи грошей;
Зоставшись без матері під час татарської навали, вона відчула, що щось наче обірвалося в душі: “темнощі поселилися у Настасиній душі від того дня, і хоч сміх знову пробивався назовні згодом, але вже був не такий безжурний і безтурботний”. Але життя продовжувалося, загартована долею Настя знов поринула у зелений, великий, прекрасний світ. Зло відступало, треба було жити й кохати.
Пройшов деякий час, і не встигла вона озирнутися, як потрапила до рук нападників – татар, які жорстоко розправилися з її батьками. Як то кажуть, від долі не втечеш. І молода дівчина потрапила на невільничий ринок у Кафі. Маючи велику витримку і силу волі, Настя не втрачає здорового глузду, думає про майбутнє. Іскра життя і віри на краще у цьому невольничому вже житті знов запалала вогнем життєлюбства. Вона усвідомлювала, що потрапила в світ приниження людського, альо в найглибших глибинах душі відчувала, що живе, що треба зараз жити, що житиме й далі. І лише дзвінкий сміх підтримував її у цьому важкому стані, надихав на продовження життя.
Сумувала Настя за Батьківщиною, але все переносила гідно, лише пісні і сміх лунали замість скарг і нарікань. І за це її прозвали Хуррем (розвеселена). З дитинства вона пережила особисту трагедію – втрату батьків, а тепер, залишившись сама-самісінька серед чужинців, змогла зібратися із силами й досягти успіхів – стала султаншею. Не було такого в історії Османської імперії, щоб керувала жінка, яка нещодавно була бранкою. Своїм розумом, мужністю й обдарованістю душі вразила в саме серце Сулеймана. Врода української дівчини затьмарювала всіх навкруги, перед нею схиляли чоло вельможі й після. Навіть досягнувши таких висот, Роксо – лану (так Настю прозвали в імперії) ніколи не залишали думки про Україну, про милий її серцю Рогатин. Дізнавшись про те, що тепер Рогатин лежить у руїнах, замислилася султанша над своїм теперішнім життям: чи варті воно чогось зараз, коли її рідний край знищено, коли нема того, про що можна було згадати.
Туга і відчай охопили Роксолану. Вона розуміє, що має зараз безмежну владу і багатство. Думка, мов блискавка, промайнула у цій прекрасній жіночій голові: саме те, що має, може використати на благо Батьківщини.
І вже відбудовувалися рогатинські церкви. Світової слави набула ця дівчина з Рогатину. Мудра і гарна жінка на ім’я Роксолана залишила по собі добру пам’ять.