“Слово о полку Ігоревім” – перлина давньоруської літератури, як справедливо помічають багато дослідників. Цей твір увібрав у себе весь колорит багатої народної культури давньої Русі. Ліричне й епічне начала у творі переплітаються в єдину картину, де автор високохудожньо описав історична подія – похід князя Ігоря на половців. Оскільки Ігор з роду Рюриковичів – реальна історична особистість, особливо цікаво спостерігати, як автор втілив цей образ, якими якостями він наділив його.
Образ Ігоря – це якась модель середньовічного правителя, наділена всіма характеристиками епохи. Він войовничий, сміливий до нерозсудливості, але, здавалося б, не далекоглядний політик. Його розпирає почуття власної переваги, він занадто самовпевнений, тому йде в небезпечний і ризикований похід. Замість того, щоб об’єднатися з усіма своїми родичами і нанести потужний удар, він йде здобувати легшу славу. Значить, Ігор марнославний. Напевно, це тому, що він ще дуже молодий і гарячий, а правити має зрілий чоловік, навчений досвідом. Ігор же більше піклується про свою славу і готовий скласти голову заради престижу.
Питається, навіщо був потрібен цей нерозважливий подвиг? Невже такий монарх обмежений? Я думаю, Ігор все-таки не дурний. Його мучить комплекс неповноцінності. Він рано зійшов на трон, йому ще потрібно довести дружині і родині, що він може правити. Думка дружини було важливіше, так як у середні віки всі питання вирішувала сила. Якщо воїни відвернуться від князя, йому не втриматися на троні. Авторитет серед воїнів можна придбати тільки на війні. Заодно і сім’ї буде ясно, що Ігор не ликом зшитий, що він може, якщо щось трапитися, впоратися і з іншими князівствами.
Середні століття багато дослідників називають темними часами, тому що розум, вміння йти на компроміс і ідеї рівності, які цінуються сьогодні, тоді були не в ціні. Тому не можна вимагати від Ігоря наявності цих якостей і думок. Він правив, як умів, як тоді було прийнято…. Багатьох обурює, що Ігор без особливого співчуття залишив Ярославівну, волів подвиги сімейного щастя. Але я думаю, нам не зрозуміти того менталітету сьогодні, так що суд недоречний. Відносини князя і княжни потрібно сприймати, як цікаву картину звичаїв того часу: дружина повинна була виставляти сої переживання на показ (плач – різновид фольклорного жанру того часу), а чоловік, навпаки, повинен проявляти себе на полі брані. Жінка у ті часи взагалі не була самостійним літературним образом: вона навіть імені не має, її звати по батькові. Чоловік, як уособлення грубої сили, в середні століття, навпаки, мав велику значущість. Від нього залежало все, адже якщо б чоловік дозволив собі слабкість, жінок викрали б у рабство, а дітей і старих повбивали інші племена.
Історично склалося, що князь Ігор (і він не виняток) регулярно ходив з військом за даниною. Це ще одна причина заробляти авторитет кров’ю. Якщо данини не буде, племена вийдуть з покори, грошей для утримання армії не буде. Значить, князівство не зможе оборонятися і розвалиться. Тому Ігор не так-то простий, як здається. Його діями керує розрахунок, характерний для середньовічного менталітету.
У фіналі “Слова о полку Ігоревім” герой набуває колосальний життєвий досвід: він утік з полону, ледве врятувався від смерті, погубив дружинників. Тільки тоді розважливий, але все ж занадто гарячий князь розуміє, наскільки важливо об’єднання для Русі. Він усвідомлює, що не можна тягнути ковдру на себе, потрібно піклуватися про всієї Русі, якщо ти нею володієш. Це важливе відкриття облагороджує героя, робить його мудрим.
Таким чином, автор зобразив еволюцію героя, його дорослішання. Ми бачимо, як на прикладі князя він показує необхідність об’єднання Русі та родини Рюриковичів, адже міжусобні війни створюють вразливість, якою користуються зовнішні вороги. Ігор набирається гіркого досвіду і стає здатним правителем, і історична основа, яка є в нашому розпорядженні, підтверджує, що прототип героя еволюціонував так само.