Роман “Злочин і покарання” був написаний в 1866 році. В цей час Достоєвський жив у тій частині Петербурга, де селилися дрібні чиновники, торговці, студенти. Тут, в тумані і пилу “серединних петербурзьких вулиць і провулків”, народився у свідомості Достоєвського образ Родіона Раскольникова.
У долі російських молодих людей начебто Раскольникова фатальну роль зіграли роки реакції (1862-1863), коли зазнала краху впевненість у докорінного оновлення Росії, в неминучої загибелі “минулих часів”. Оптимістичні надії були розбиті – “минулі часи” і не думали вмирати, навпаки, вони стали більш чіпкими, верткими, набувши нового союзника – буржуазного хижака-ділка начебто Лужина. Настав час тяжких розчарувань, болісних душевних криз.
В образі Раскольнікова відбилися і власні гіркі роздуми Дос-тоевского про людської природі і соціальній дійсності, криза і глибока перебудова в його свідомості утопічно-соціалістичних ідеалів молодості.
Розкольників пристрасно і нещадно судить цей світ, з її кричущою соціальною несправедливістю, з безглуздими стражданнями і приниженням, судить своїм караючим особистим судом, своїм бунтарським розумом протестуючої і ні перед чим не склоняющейся особистості. Але Раскольникова його бунт невідворотно призводить до придушення в собі людини.
Найяскравіша ілюстрація, що підтверджує цей факт, – нелюдське над-лайка Лужина над Сонею, страшна біль нічим не заслуженого жорстокого образи. Мерзотна наклеп Лужина – остаточне викриття теорії Рас-кольникова.
Петро Петрович Лужін розважливий буржуазний ділок, є двійником Раскольникова. Він відкрито проповідує егоїзм та індивідуалізм, нібито на засадах “науки та економічної правди”: “Наука ж говорить: люби насамперед одного себе, бо все на світі на особистому інтересі засновано”. Але на відміну від Раскольникова, Лужін не грабує, не вбиває, так йому зовсім не потрібно переступати формальний закон для задоволення особистого інтересу. Він переступає моральний закон, закон людяності, і спокійнісінько виносить те, чого Розкольників винести не міг. Лужін пригнічує і принижує людей, навіть не усвідомлюючи цього, і в цій “несвідомості” –… сила Лужина. Адже “Наполеони” не мучаться, не роздумують, можна чи не можна переступити, а просто переступають через людину.
Звинувативши Соню в крадіжці, Лужін переслідує, на його думку, цілком гідні цілі. Мерзенність його вчинку полягає насамперед у тому, що він сам запропонував Соні сто рублів і в присутності свідків вимагає їх повернути. Крім того, його цілі по суті своїй виявилися нікчемними і низькими. Йому треба було помститися Раскольникову, поссорив його з матір’ю і сестрою, і зганьбити Соню, так як вже розпустив слух про її “непорядності”.
Лужін завдає Соні жахливе образа, ощадливе і безжальне. Його огидна гра підриває в душі Соні віру в силу лагідності і любові. Розчарування її дуже важко. Соня “стушевывается”, як-то втрачається. У надії захистити себе лагідністю, покірністю, боязкістю – робиться безпорадним і розгубленим. І якби не Катерина Іванівна, люто захищала Соню, і Рас-кольников, який відразу зрозумів весь “розрахунок” Лужина, навряд чи б вдалося Соні довести свою невинність.
Наклеп Лужина руйнує теорію Раскольникова остаточно. Придушення слабких – ось якою стороною обертається його теорія. Адже його бунт немислимий без принесення в жертву “незвичайною” особистості іншої особистості. Для “нео-быкновенной” особистості весь світ – лише засіб утвердження свого “єдиного^ ности”, свого безмежного егоїзму власника. “Надлюдина” стверджує себе за рахунок іншої – “воші”, “тварі тремтячою”.
І ось на очах у Раскольникова Лужін “справжній володар”, холоднокровно перетворює Соню, “тварина тремтячу”, у засіб досягнення своїх ницих цілей – адже “все на особистому інтересі засновано”. А тут особистий інтерес вимагав – переступити, що і було негайно виконано. Вся розкольників-ська раціональна, вивірена, виточена як бритва, казуїстика виявляється повною нісенітницею. Нехай він убив, переступив формальний закон, але моральний закон він так і не зміг переступити. Найглибша уязвленность жахом і безглуздістю світу народила раскольниковскую ідею. Але вона ж і знищила її до кінця.