Мова рідна, слово рідне

Україна, український народ, українська мова! Які величні, незрівнянні ні з чим поняття! Україна, як і українська мова, мають свою історію. Україна… В одному цьому слові звучить голос смутку і краси, величі і слави, країна, де найбільше люблять волю і довго не мали її, країна гарячої любові до народу i чорної їй зради, вікової героїчної боротьби за щастя, рівноправність, незалежність. Така ж доля спіткала і мову. І хоча український народ — один із великих слов’янських народів — був розтерзаний і покромсанный вздовж тривалого часу між різними імперіями, не визнаний як нація, позбавлений політичних прав і можливості будувати свою незалежну державу, створювати рідну літературу, права на рідне слово.

Нависала над українцями і загроза цілковитого знищення. Але у відповідь на приниження, гніт, сваволю, український народ творив свою історію, культуру, плекав свою мову. І мова українська запліснявілий, заграв. Володимир Самійленко порівнює мову з дорогим діамантом. А чому б ні? Наша мова милозвучна, красива, багата, солов’їна… його любили, розвивали, відшліфовували талановиті художники, мудрі державці в царстві слова: Р. С. Сковорода, В. П. Котляревський, Р. Ф. Квітка-Основ’яненко, Тобто Гребінка, Т. Г. Шевченка… Мова Шевченка — зразок самого сильного уваги творця до народного слова. Саме тому великий Кобзар став основоположником нової української літературної мови, перебігом її сучасного розвитку. На струнах своєї поетичної бандури він відтворив чудовий мелос української мови, пісенний її лад, багатство образних засобів. Для Шевченка мова — це найцінніший дарунок людини, талісман її долі, таланту, безсмертя. Для нього мова була материнською піснею і молитвою над колискою; шепотом гаю, величчю неба; ревом Дніпра і солов’їною піснею, радістю кохання, відчаєм вдови, жертовною любов’ю матері; мужнім закликом до борению і свободу.

Словом можна вбити, можна повернути до життя:

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється, оживає

Розуміння ролі мови в житті народу визначає й естетичне кредо Лесі Українки, М. Коцюбинського, М. Хвильового, А. Малишка. А ще П. Тичина і М. Рильський щедро висівали добірні зерна свого поетичного слова на ниву української літературної мови; зерна проросли, збагатили словник, сповнили мову новими висловами. Напевно, не було жодного видатного поета чи письменника, який би від усього серця не покладав на неї найбільших надій, бо долю свого народу в майбутньому бачив невідривно від долі рідної мови, адже «найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова», — говорив Панас Мирний.

Зараз Україна — незалежна держава. І вона, звісно, повинна мати свою мову, повинна відродити її з розумом, повагою, відродити культуру, не поспіхом та указами, а серцем і бажанням людей, щоб ми щиро могли повторити за А. Малишком:

Буду я навчатись мови золотої У трави-веснянки, у гори крутої, В потічка веселого, що постане

Рікою, У паростка зеленого, що зросте гречкою. Адже мова народна — це золотий запас душі народу, з якого виростаємо, яким живемо, завдяки якому маємо право милуватися і пишатися рідним краєм, повторюючи слова М. Рильського:

Мужай, прекрасна наша мова,

Серед прекрасних братніх мов.

Мова моя українська!

Мова — це душа народна!

Ти з’являєшся в ясній обнові.

Як пісня, польешься, рідне слово.

Ти наше диво калинове, кохана, материнська мова!

Слово дуже багато означає в житті. Як відомо, воно може впливати на долю, воно вмить змінює настрій, робить людину щасливою або розгубленим. Прикро, коли чуєш, як часом, люди спотворюють нашу мову такими словами, яких не знайдеш у жодному із словників. Чи То нехтуючи, чи то не знаючи мови. Слушно згадати слова М. Рильського:

Як втеча виноградної лози,

Пильно й ненастанно.

Калиновою, солов’їною називають українські поети нашу мову. Кожен поет по-своєму, але разом з тим щиро, з синів любов’ю звеличує рідну мову. Ось як В. Сосюра захоплюється мовою:

Віддав я серце недарма.

Без мови рідної, юначе,

Й народу нашого нема.

Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, досконаліше за все він повинен володіти, звичайно, рідною мовою. І це не тільки тому, що цією мовою користується повсякденно, а й тому, що рідна мова — це невід’ємна частка Батьківщини, голос народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші, найніжніші струни людської душі. Українська мова нараховує близько 360 тисяч слів, на ньому розмовляють 48 мільйонів людей.

Мова рідна, як море, — нескінченний, могутній, створює свої лексиконы, яким немає кінця-краю. У рідною українською мовою таїться мудрість віків і пам’ять тисячоліть. У ньому ми чуємо викрики і відчаю матерів у годину лиху, і переможний крик воїнів-хлопчиків у переможний годину; в ньому — пісня дівочого серця в любові. У мові мого народу — його щирість, радість і печаль, його труд і піт, кров і сміх, і безсмертя його. А як тішить серце гумористичне слово мого народу. Тоді здається, що саме українське слово і є сильним і багатим, так як словом іншої мови так не скажеш. Ось тому українське слово є і захистом, і гордістю, і розрадою в годину смутку. А яке слово українське вагоме в годину гніву, воно тоді гримить і клекоче, як блискавка. А ніжне слово, манить своєю лагідністю й ласкавістю, здається, що ти після такого слова сказаного тобі, — найщасливіша людина у світі. Воно повертає тебе до настрою до життя, до дії. С. Плачинда писав: «Єдина печаль проймає, що не вистачить життя переплисти той мовний океан. Бо ти є Вічність. Ти є Правда, Добро і Краса народу нашого».

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: