Мова народу – це нев’янучий і безсмертний цвіт усього його духовного життя, показник свідомості. У мові, втілена творча сила народного духу. Тут небо вітчизни, її поле і гори, долини і ліси. І оживає повний думки й почуттів голос рідної природи, і летить в рідних мелодіях по всій Україні. Однак у глибинах народної мови відбивається не тільки природа рідного краю, а й історія духовного життя народу. Змінюються покоління, але плоди їхньої творчої роботи залишаються в мові як спадок нащадкам. Завдяки мові ми отримуємо ґрунтовні знання про історію українського народу, віросповідання, поглядах, дбайливо збережених нашими дідами і прадідами.
Отже, мова є найважливішою, багатою та найміцнішої зв’язком, яка об’єднує сьогодення і минуле, віджилі і майбутні покоління в єдине ціле. Якщо зникає мова – зникає й народ. І навпаки, доки мова народу в його вустах, доти живе і народ. Народна мудрість говорить: відберете у народу все – і він все може повернути, а відберете мову – і він ніколи вже не створить її. Народ навіть може створити нову батьківщину, але мову ніхто і ніколи більше не створить.
Людина з жахом здригається перед убивством людини, а що ж він повинен відчувати, зазіхаючи на життя особистості народу. Вивчаючи рідну мову, дитина вчить не тільки звуки, а ніби п’є духовне життя з груді рідного слова. Воно пояснює природу краще, ніж досвідчений вчений-природознавець; знайомить з людьми, суспільством, історією народу краще, ніж будь-який історик, воно вводить у світ народних вірувань глибше, ніж будь-історик. Слово дає людині такі філософські погляди, які не міг би дати жоден філософ.
Я повністю поділяю думки і тривоги Костянтина Ушинського, який пише про мову як про найважливішу, багатою та найміцнішої зв’язку поколінь. Втрачаючи рідну мову, разом з ним народ втрачає і багатовікові духовні надбання, та спосіб розуміння світу, і скарбницю народної творчості, яке зберігається в піснях і легендах, казках і приказках, думах і оповіданнях
Без мови бідніє душа, народ вироджується, втрачаючи свої духовні сили. Слова чужої мови, навіть родинні і близькі,- мертві звуки. Народ, який через свою непритомність перестає плекати і захищати рідну мову, стає на шлях самогубства.
Всі ми повинні пам’ятати, що мова – найбільший скарб. І коли з’являється загроза хоч що-то з нього втратити, всіх повинна турбувати тривога за мову, за нашу державу, за наше майбутнє. Завжди будемо пам’ятати, що шлях до істини і доброту, красу і велич лежить через слово:
* Отже станемо перед богом на коліна,
* Схиляємо в шані голови свої,
* Щоб наша мова, рідна, солов’їна,
* Заспівав, як весняні гаї….
Рідну мову діти, як правило, засвоюють від батьків. Проте в історії нашої країни, на жаль, часто трапляються випадки, коли люди тільки в зрілому віці повертаються до рідної мови. На сучасному етапі розвитку України дехто стоїть на позиції двомовності. Це може бути прийнятним лише в змішаних сім’ях. Вчені довели, що вже в третьому поколінні залишається лише одна мова. У світі існують нації, складові частини яких користуються різними мовами. Яскравим прикладом можуть бути швейцарці, які розмовляють німецькою, французькою та італійською мовами. Однак це виняток, який лише підтверджує правило: назва народу і його мови мають один корінь.
Українська мова є мовою українського народу, а значить, він повинен бути рідною для кожного з нас, органічною частиною нашого єства. Воістину справедливі слова Ст. Сосюри: “Без мови нашої юності, й народу нашого нема”. Так розпорядилася доля, багато українців, як на Батьківщині, так і за її межами не мали можливості оволодіти рідною мовою. Щоб уникнути цілковитої денаціоналізації, ці люди в першу чергу повинні оволодіти рідною мовою, оскільки саме він є найголовнішим каналом зв’язку з рідним народом.
Рівень розвитку рідної мови – це показник духовності народу, так як саме в словнику відтворюється світобачення і світосприймання народу. Отже, обов’язок кожного українця – знати і берегти рідну мову. Для людини, яка не розуміє значення рідної мови, вмовкає українська пісня, дума, легенда. Перед нею зачиняє двері мистецтво рідного слова. Людини, який не є носієм культурно-духовних надбань, вважають чужинцем і відступником. І що б він не говорив, поваги до нього не буде.
Українська мова – душа нашої нації. Він ясний і багатоголосий, їм легко передавати найтонші настрої. І я не можу зрозуміти тих людей, які соромляться говорити українською мовою, які зневажливо ставляться до рідної мови. В основному це молоді люди і підлітки, для яких еталоном є все закордонне. А того не розуміють: Хто горнеться до чужого, Того бог карає; Свої його цураються, В хату не пускають… Рідко звучить українська мова в нашому місті, так як знаходиться він недалеко від кордону з Росією. І живуть в ньому багато сімей, де батько або мати – з Росії. Так і студентів з сусідньої держави багато вчиться в наших вищих навчальних закладах. Це все теж впливає на мовну ситуацію.
Але я сподіваюся, що настануть часи, коли українці повернуться до своєї мови, коли буде престижно добре ним володіти. Вже зараз необхідно відкривати тільки українські школи, дитячі садки. У театрах ставити українські п’єси, телепередачі також вести рідною мовою. Всі свідомі українці повинні об’єднатися і виступити проти забуття своїх мовних та історичних коренів.