Мої роздуми над сторінками повісті Астаф’єва «Цар риба»

У 70-х роках відбувалося поглиблене дослідження однієї з найважливіших проблем сучасності — проблеми «людина і земля». По мірі розвитку народного господарства, зростання міст і промислових центрів все гостріше поставало питання про охорону навколишнього середовища. Аналітичне дослідження дійсності в сучасній літературі ведеться шляхом зображення безлічі складних контактів людини з природою. Одним з найбільш характерних творів, що дають читачеві їжу для роздумів на цю тему, є оповідання в оповіданнях В. П. Астаф’єва (р. 1924) «Цар-риба» (1976).

Одна з істотних особливостей творчого методу Астаф’єва — постійне повернення до своїх написаних раніше творів. При перевиданнях він правив текст, іноді втручався в композиційні рішення, змінював фінал (повість «Стародуб»). Існував прецедент, коли у вже створену річ («Останній уклін») дописувалися і вставлялися заключні глави. Багато творів Астаф’єва мають «позачасовий » характер, бо вони створювались протягом багатьох років («Останній уклін», «Пастух і пастушка», «Цар-риба»). У творі (назвати його можна дуже умовно і романом у новелах, і повістю, і циклом оповідань), складається з серії епізодів, об’єднаних єдиною думкою та ліричним пафосом оповідання, зображений ряд колоритних образів, проаналізовано різні сторони взаємозв’язку людини з землею на основі абсолютно конкретних життєвих ситуацій. Головний герой у Астаф’єва — зберігач земної краси і «людського в людині». У цьому зв’язку роздуми про людину на землі, про його моральних можливості являють собою своєрідну лирикофилософскую стихію, на тлі якої розгортаються сюжетні події.

У повісті «Цар-риба», з моєї точки зору, піднімається дуже складна і важлива психологічна проблема, що полягає у відношенні між індивідуумом і суспільством. У ролі першого виступає Игнатьич — майстер на всі руки, готовий прийти на допомогу будь-кому і нічого не вимагає за це, хороший господар, умілий механік і справжній рибак. Але не це головне в ньому. Головне в Игнатьиче — це його ставлення до інших чушанцам, відношення з певною часткою поблажливості і переваги. Саме ці якості, хоча і не виявляє їм відкрито, утворюють прірву між ними. З боку це виглядає так, ніби Игнатьич стоїть на один щабель вище своїх же земляків.

Сам автор говорить про Игнатьиче: «Був він родом тутешній — сибіряк, і природою самої привчений почитати «опчество», рахуватися з ним, не дратувати його, однак шапку при цьому не ламати, або, як тут пояснюються, — не давати собі на ноги сокиру ронить». Однак розбиратися в характері Игнатьича потрібно послідовно. До нього ні в якому випадку не застосовні чіткі, однозначні визначення: «негативний» або «позитивний» герой.

Отже, перша думка, яка виникає при прочитанні розповіді, це «характер Игнатьича дуже суперечливий». Так, це дійсно так, але це легко пояснюється його самостійністю. Мені здається, що Игнатьич, в дитинстві просто Зінько, зростав, сподіваючись тільки на себе самого. Він не хотів просити допомоги в інших, вважаючи, що зможе досягти сам. І дійсно він добився всього сам, тільки поки ріс, настільки віддалився від суспільства, в якому жив, що, досягнувши всього, так і залишився сам по собі.

Я вважаю, що в його душі сформувався його власний маленький світ зі своїми порядками і законами. До того ж, допомагаючи іншим людям начебто і безкорисливо, Игнатьич насправді виробляв у них особливе ставлення до своєї особистості. Спочатку це було неза449 метно, але, як тільки Игнатьич впевнено став на ноги, він заявив про своє становище в суспільстві. З цього приводу він думав так: «Я роблю все, що вам треба і як треба, а за це ще й нічого не беру, тому не чіпайте мене і не вчіть, як жити». Все це ускладнювалося придбаної Игнатьичем звичкою мовчазного спілкування, тієї, яка так відштовхувала від нього людей.

Вставши на ноги, Игнатьич мимоволі опинився над суспільством, якому він весь час допомагав. Це пояснюється тим, що все, швидше за все, йому щось винні, так як колись у свій час він їм чимось допоміг. Ось звідки виникає певний психологічний терор Игнатьи ча, що полягає в чистому одязі, гарному будинку, блискучому умінні вудити. Цьому тиску він піддає весь селище. Тут, по суті, спростовується дане самим автором визначення відносини «опчества» і Игнатьича. Насправді він не шанує його, не вважається з ним і постійно дратує своєю поведінкою.

Показавши це, давши зрозуміти читачеві, хто є насправді Игнатьи год, автор приступає до звершення покарання над своїм героєм. Це покарання стало йому в образі цар-риби, про яку він дуже багато дізнався від свого діда-рибалку. Понадіявшись, як і завжди, тільки на свої сили, Игнатьич в цей раз жорстоко поплатився. Це необдумане рішення майже коштувало йому життя. Але поки він знаходився у воді з цією рибою, він, як мені здається, сильно змінився: герой вперше по-справжньому попросив у всіх пробачення. Майже не володіючи ротом, він все ж сподівався, що хоч хто-небудь почує його. І тільки попросивши прощення, він відчув душею якесь особливе звільнення, ще не збагнене розумом. Тільки тепер, на мою думку, і починається справжнє життя рибака Игнатьича, не те жалюгідне подобу, яке він вів до зустрічі з цар-рибою.

Завдяки порушеним моральних проблем розповідь Астаф’єва перетворилося на соціальне філософський твір про минуле, сьогодення і майбутнє, про критерії духовних цінностей особистості і взаємовідношення людини і природи. Голос письменника звернений до всього людству, він закликає дбайливо і чуйно ставитися до землі, вміти схилятися перед вічною красою, неповторністю і багатством природи-годувальниці.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: