Одна з древніх столиць
Грузії – Мцхет. Вона зведена між двох
річок Арагві і Кури, у неї ж варто один з найкрасивіших соборів
Светіцховелі.
Як-то віз один російський
генерал дитини полоненого, але не довіз, так як дитина той захворів і залишив
він його в місті Мцхет, при чоловічому монастирі. Дитина росте, його хрестили і
виростили в християнських звичаїв. Мцирі
– так звали дитини, вже давно забув свою мову. Його починають готувати до обітницею
чернечому.
В той день, коли місто
наздогнала сильна гроза, дитина зникла. Його шукають три дні, але результату це
не приносить. Через деякий час хлопчиська знаходять у гір, в околицях міста
Мцхет.
Він без сил, без почуттів лежить
на голій, випаленої сонцем землі, і доставляють його до монастиря. Юнак прокинувся.
Монахи намагаються його допитати або хоча б погодувати, він виснажений і виглядає
переболевшим серйозним недугою. Юнак відмовляється від будь-якої їжі. Коли ченці
розуміють, що Мцирі хоче завершити своє існування, посилають чернеця за тим
самим ченцем, який колись прийняв його в монастир ще дитиною, вилікував і
охрестив його. Вже досить літній чернець все ще любить свого вихованця адже
провів з ним не малий час. Монах приймає, то що молодик більше не бажає жити
і лише просить його покаятися в гріхах, вчинених і змиритися.
Мцирі не вважає, що
вчинок його зухвалим. Він гордий своїми діями. Як виявилося, він все ще
пам’ятає свої рідні простори, як він був вільний, як зливався з природою,
дихав їй, думав, як вона. Він пам’ятав гірські
барси. Він пам’ятав, як без зброї він міг вступити в єдиноборство зі звіром,
господарем його диких лісів. Тільки так він
міг довести, що нарівні з іншими чоловіками, і він гідний жити в краї
своїх батьків і дідів.
Минуло стільки років, але як
тільки він пішов з монастиря він зміг згадати своє дитинство і мову рідних
земель, аул і навіть обличчя своїх батьків, братів і сестер. Поки Мцирі
розповідав про те, як блукав він у горах, що пережив, він описує ченцю,
як це прекрасно бути в злитті з природою, як важлива його первозданність
батьківщини.
І лише слово, дане самому
собі ще в дитинстві він не бажає порушувати, адже вважає його клятвопреступлением.
Він обіцяв самому собі, що коли небудь він знайде дорогу додому і повернеться на
свою батьківщину. І у нього майже вийшло, він пам’ятав, що необхідно весь час
триматися сходу. Він ішов день за днем, ніч за ніччю, але несподівано розуміє,
що повертається туди, звідки починав свій шлях у найближчі околиці
міста Мцхет, біля чоловічого монастиря при якому він виріс при якому проходив
службу не свою службу. Він зрозумів, що це найбільша помилка в її житті.
Мцирі описує, що кожен день, проведений в монастирі, здавався йому в’язницею,
адже тільки так він сприймав життя, проведену тут. Тут він ослаб і тілом і духом.
Він більше не міг знайти дорогу
додому, немов «промінь – путівник» він втратив за довгі роки, адже кожен горянин
володів звірячим чуттям стежки, що веде його додому, кожен народжений його отримує
з материнським молоком і без нього неможливо жити в дикому середовищі центральної
частини Кавказу нікому, ні людини, ні звіра. Мцирі пішов, але не зміг покинути
в’язницю в своїй душі через цивілізації, яку прищепили йому з дитинства. Його не турбували так його рани, і запечена кров, присохшая до тіла. Його вбивало тільки
одне, він втрачав інстинкт, спрагу її, з якої приходять в життя діти гір. Він більше не бажає жити в рабстві з самим
собою, лише бажає померти, смиренно, нікого не звинувачуючи.
Він просить
монахів йому викопати могилу на стороні його рідних гір, те місце, звідки їх
видно. Він просить це тому, що мріє хоча б після смерті відчути, як
вітер донесе до нього рідну мову з його земель, а може бути і пісню яку…