Манілов твір “Мертві душі”

Поема Н. В. Гоголя “Мертві душі” була видана в 1842 році. Назва поеми можна розуміти двояко. По-перше, головний герой, Чичиков скуповує у поміщиків померлих селян (мертві душі). По-друге, поміщики вражають черствістю душі, кожен герой наділяється негативними якостями. Якщо порівнювати померлих селян і живих поміщиків, виявиться, що саме поміщики мають “мертві душі”. Так як протягом всього оповідання проходить образ дороги, головний герой подорожує. Складається враження, що Чичиков просто відвідує старих друзів. Очима Чичикова ми бачимо поміщиків, їх села, будинки і сім’ї, що відіграє важливу роль у розкритті образів. Разом з головним героєм читач проходить шлях від Манілова до Плюшкіна. Кожен поміщик розписаний детально і ґрунтовно. Розглянемо образ Манілова.

Прізвище Манілов – мовець, можна здогадатися, що вона утворена від дієслова вабити (привертати до себе). У цій людині Гоголь викриває лінь, безплідну мрійливість, сентиментальність, нездатність йти вперед. Як сказано про нього в поемі “людина ні те ні рє, ні в місті Богдан, ні в селі Селіфан”. Манілов ввічливий, перше враження від нього навіть приємне, але коли вдивляєшся в деталі і краще дізнаєшся поміщика, думка про нього змінюється. З ним стає нудно.

Манілов має великий маєток, але абсолютно не займається своєю селом, не знає, скільки у нього селян. Йому байдужі життя і доля простого народу, “господарство йшло якось само собою”. Безгосподарність Манілова відкривається нам ще по дорозі в садибу: всі мляво, шкода, дрібно. Манілов непрактичний і дурний – він бере купчу на себе і не розуміє вигоди продажу мертвих душ. Він дозволяє селянам пиячити замість роботи, його прикажчик не знає своєї справи і так же, як і поміщик, не вміє і не хоче вести господарство.

Манілов постійно витає в хмарах, не бажаючи помічати того, що відбувається навколо: “як добре було, якби раптом від будинку провести підземний хід або через ставок вибудувати кам’яний міст”. Видно, що мрії залишаються лише мріями, на зміну одних приходять інші і так буде завжди. Манілов живе у світі фантазій… і “прожектів”, реальний світ для нього чужий і незрозумілий, “всі ці прожекти так і закінчувалися тільки одними словами”. Ця людина швидко набридає, так як він не має своєї думки, а може тільки нудотно посміхатися і говорити банальні фрази. Манілов вважає себе вихованою, освіченою, благородним. Однак, в його кабінеті два роки лежить книжка з закладкою на 14-й сторінці, покрита пилом, що говорить про те, що нова інформація Манілова не цікавить, він тільки створює вигляд освіченої людини. Делікатність і сердечність Манілова виражається в абсурдних формах: “щі, але від чистого серця”, “травневий день, іменини серця”; чиновники, за словами Манілова, суцільно “препочтеннейшие” і “прелюбезнейшие” люди. Мова характеризує цього персонажа як людину, яка завжди лестить, не зрозуміло, чи дійсно він так думає або просто створює видимість, щоб потішити іншим, щоб в потрібний час поруч були корисні люди.

Манілов намагається відповідати моді. Він намагається дотримуватися європейського способу життя. Дружина вивчає французьку в пансіоні, грає на фортепіано, а діти мають дивні й складні для вимови імена – Фемистоклюс і Алкід. Вони отримують домашню освіту, що властиво для забезпечених людей того часу. Але речі, що оточують Манілова, свідчать про його непридатність, відірваності від життя, про байдужість до реальності: будинок відкритий всім вітрам, ставок повністю заріс ряскою, альтанка в саду носить назву “Храм усамітненого роздуми”. Друк сірості, убогість, невизначеності лежить на всьому, що оточує Манілова. Обстановка яскраво характеризує самого героя. Гоголь підкреслює порожнечу і нікчемність Манілова. У ньому немає нічого негативного, але немає нічого позитивного. Тому цей герой не може розраховувати на перетворення і відродження: в ньому нема чому відроджуватися. Світ Манілова – це світ неправдивої ідилії, шлях до смерті. Недарма шлях Чичикова в загублену Маниловку зображений як шлях в нікуди. У ньому немає живих бажань, тієї сили життя, що рухає людиною, змушує здійснювати якісь вчинки. У цьому сенсі Манілов, – “мертва душа”. Образ Манілова уособлює загальнолюдське явище – “маніловщину”, тобто схильність до створення химер, псевдофилософствованию.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: