Людська трагедія

Часто ЧУЄМО: “У війні”, “про війну”, “на війні”. Дивно: пропускаємо повз вуха не здригаємося, навіть не зупиняємося бо колись? Або тому, що “всі знаючи про війну, ми не знаємо тільки одного: що це таке? Адже війна – це насамперед смерть. Не взагалі смерть, а смерть конкретної людини. Необхідно зупинитися і подумати: такого ж людини, як я. А я завжди поспішаю, мені ніколи. Але все-таки останнім часом все частіше і частіше ід з букетом польових квітів до Вічного вогню. Для мене в його трепеті – визнання живі мертвим.

Світлом скорботи людський осяяні імена полеглих. Мільйони життів забрала війна. Не було сім’ї, яка не втратила батька чи сина, матір, брата, сестру, дочку. Не було вдома, якої б не торкнулося горе.

Весело щебечуть птахи, шелестить листя, а пам’ять повертає до трагічних сторінок повісті Бориса Васильєва “А зорі тут тихі”. Загинули всі дівчата, і з загибеллю кожної з них “обірвалася маленька ниточка в нескінченній пряжі людства”. Гостро відчуваю зараз гіркоту від невозвратимости втрат, а слова старшини Васкова сприймаю як трагічний реквієм: “Тут у мене болить, – він тицьнув у груди, – тут свербить, Рита. Так свербить! Поклав адже я вас, всіх п’ятьох поклав”.

Як незагойну рану, торкаюся до повісті Костянтина Воробйова “Убиті під Москвою”. Це твір не прочитаєш просто так, на сон грядущий, тому що від нього, як від самої війни, болить серце, стискаються кулаки і хочеться єдиного: щоб ніколи-ніколи не повторилося те, що сталося з кремлівськими курсантами, загиблими під Москвою. Навчальна рота йшла на фронт. Їх було двісті сорок чоловік. Молоді, красиві хлопці, озброєні “новітніми гвинтівками”, які були придатні лише для парадів, йшли молодцеватым кроком по площі. Письменник постійно вихоплює з безликого безлічі одне-два веселих особи, яка дає нам можливість почути чийсь дзвінкий, хлоп’ячий голос, побачити Олексія Ястребова, що несе в собі “якесь невгамовне спочивав щастя і радість від відчуття краси ранку і гнучкості свого молодого тіла. Курсантів переповнює почуття радості і щастя, а мені хочеться кричати від болю: адже по назві повісті я знаю, що всі вони загинуть. Через кілька днів будуть перші жертви, перший бій і перший божевільний страх перед смертю, буде і перша бурхлива радість перемоги. Але закінчиться все це трагічною загибеллю роти, описаної Воробйовим вражаюче сильно. Тремтіння землі, “огидний виття наближаються бомб”, фонтани вибухів, зім’яті шоломи, поламані гвинтівки, автоматні черги – це справжнісіньке пекло війни, в епіцентрі якого – курсанти, “до краплі схожі один на одного, тому що всі були з розкритими ротами і знекровленими особами”. Воробйов К. не показує фінал цієї сцени. Не знаючи деталей, я знаю головне – рота винищена.

Кров’ю серця написана і повість К. Воробйова “Це ми, Господи!” – ще одна сторінка, сама жахлива й нелюдська, з літопису другої світової війни. У цьому творі ми бачимо новий трагічний лик війни – полон. В полоні були різні люди; мужні знаходили сили боротися, влаштовували втечі; слабкі підкорилися і чекали своєї долі, такі викликають тільки жалість і презирство. Але всі полонені заслуговують милосердя.

У самому заголовку повісті чується голос-стогін змучених полонених: “Ми готові до смерті, до того, щоб бути прийнятими тобою, Господи. Ми пройшли всі кола пекла, але свій хрест несли до кінця, не втратили в собі людське”. Вражають картини полону, в яких відбилася трагедія безвинних жертв: “У таборі були есесівці, озброєні. залізними лопатами. Вони вже стояли, вишикувавшись в ряд. Ще не встигли закритися ворота табору за виснаженим майором Величко, як есесівці з нелюдським гиканням врізалися в гущавину і почали вбивати їх. Бризкала кров, летіла шматками зрубана ударом лопати шкіра. Табір зголосився риком осатаневших вбивць, стогонами людей, важким тупотом ніг в страху метавшихся людей. Помер на руках у Сергія капітан Миколаїв. Лопата глибоко увійшла йому в голову, роздвоївши череп”. Безмірні страждання, моторошне обличчя напівживих істот, скелетів, обтягнутих шкірою, стогін, виривається з закривавленого рота: “Це ми, Господи”, – картини, що обрушилися на мене зі страшною силою. Що ж чекало людей? Свобода? Так, але дуже короткочасна, а потім знову полон, але тепер уже в радянських концтаборах, де людське життя перетворювалася в табірний пил.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: