Любов до батьківщини, почуття патріотизму… Як їх пояснити? За що мати любить свою дитину? А за що ми любимо своїх матерів? Адже далеко не всі діти, якщо подивитися зі сторони, гідні материнської любові. Але це – якщо зі сторони. Так і любов до батьківщини. Вона є, так як є країна, в якій народила тебе мати, де народилися і спочивають з миром на кладовищах твої предки. Саме в цій країні, а не в іншій. І невидимі нитки пов’язують тебе з твоїм родом, а отже, і з батьківщиною. Тому ти і любиш її тією любов’ю, яку пояснити важко: бачиш всі її недоліки і все-таки любиш. Є рідна мова, який ти чуєш з дитинства, на якому ти сказав перші слова. І тебе зрозуміли. Прочитав першу книгу рідною мовою і вона тобі дуже сподобалася. Багато книг ще прочитаєш у майбутньому. Може, і на інших мовах. Але рідним буде мова твоєї матері, мова, якою говорять усі навколо в твоїй країні. І рідне слово, рідна мова – це теж частина твоєї батьківщини.
Є світ твого Дитинства. З нього багато запало в душу. Ось дідусь вийшов з під’їзду подивитися, як я вперше йду в школу. До кінця нашої вулиці я відчував його погляд. А ось в неділю поїхали на озеро. Я ще не вмів плавати і дуже боявся, що батько у воді випустить мене з своїх рук. Але рука батька була міцною і надійною.
Мені стало соромно за своє боягузтво. Так я почав вчитися плавати. А міцна рука батька – це теж моя батьківщина. Є школа, де ми слово “батьківщина” вперше прочитали по складах”. Є у шкільному коридорі наше вікно.
Сідаючи на його підвіконня, ми з хлопцями будували плани на майбутнє і спостерігали за дівчатами, милувалися найкрасивішою з них – Зіною Філатової, в яку ми були закохані всі. Ці спогади будуть зі мною… завжди. Вони – мій шкільний причал, моя батьківщина. Є в нашому місті одне заповітне місце: улюблений нами, моїми однокласниками, гідропарк. Навесні і восени він дуже красивий, але головне – не багатолюдний. Іноді нам здається, що він тільки наш. Які верби купають свої віти у воді! Які галявини! Як там весело грати у волейбол! Після випускного вечора ми підемо туди зустрічати світанок. Хоча це може комусь здатися дивним, але наші неділі в цьому парку – це моя рідна, моя батьківщина. Зовсім недавно мені стали більш зрозумілі почуття М. Ю. Лермонтова, описані у вірші “Батьківщина”:* З втіхою, багатьом незнайомій,
* Я бачу повне тік,
* Хату, покриту соломою,
* З різьбленими віконницями вікно.
Добробут селян радувало поета. Поняття про благополуччя зараз інше, а відчуття ті ж. Коли я бачу багаті будинки з садибами, з іномарками біля гарних воріт, у мене немає бажання сказати: “Звідки у людей такі гроші?”. Немає ніякої заздрості, тільки незнайома багатьом відрада. Так як чим більше багатих і забезпечених людей – тим краще моїй батьківщині. А руїни, занедбаність, убогість – це повинно залишитися в минулому. Я люблю свою країну, але любов моя не сліпа. Я бачу багато, що викликає в мені біль і злість, досаду і обурення.
Я чую потоки брехливих обіцянок ощасливити народ. Але цю злість і обурення я не переношу на весь свій народ. Не треба узагальнень на кшталт “Наш народ ніколи не навчиться чесно працювати!”. Так, вистачає ще у нас нероб, утриманців і просто нечистих на руку людей. Але не вони уособлюють наш народ. Мій народ – це мої улюблені батьки і вчителі, старший брат, друзі, добрі сусіди, спортивні наставники. Це мої улюблені поети і письменники, артисти і музиканти. Вони – моя батьківщина. Дивними виглядають, напевно, мої роздуми, за що я люблю батьківщину. Але хіба обов’язково любити за щось?