Зима в
Петербурзі видалася тепла. Погода була схожа на весняну. Вночі, коли під
палаці все стихло, молодому офіцерові Миколі Івановичу
Міллеру доповіли про те, що трапилося нещастя.
Стояв на годиннику солдатів Постніков почув крики про допомогу.
В ополонці Неви боровся за життя людина. Солдат озирався навколо, сподіваючись
знайти того, хто надасть допомогу потопаючому, але вулиця була безлюдна. У голові він
прокручував варіант порятунку. Будучи людиною чуйною він не міг байдуже
слухати крики тонучого людини. Його серце терзалось сумнівом. Солдат не міг
покинути посаду і порушити наказ. Не витримавши, він кинувся на допомогу.
Солдат вивів на набережну врятованого їм людини в надії
знайти кого-небудь, хто надасть йому подальшу допомогу. Повз їхав офіцер. Він
вчинив розпитування про обставини того, що сталося. В цей час повернувся Постніков
на місце своєї служби.
Офіцер здав пристава мокрого людини, назвавшись його
спасителем. Від страху врятований не пам’ятав, хто на справді допоміг йому. Офіцер
отримав медаль. Микола Іванович Міллер подбав про те, щоб
Постнікова не покарали за порушення наказу. Інші ж офіцери порахували
солдата винним, незважаючи на обставини, що склалися. Постнікова посадили в
карцер, а потім висікли. Солдата відправили в лазарет. Там його відвідав батальйонний
командир Свіньїн, щоб переконатися у виконанні наказу про покарання. Постніков
сердечно дякував офіцера, коли той розпорядився видати від свого імені йому
чай і цукор. У своїй подяці солдат був щирий. Він очікував більш суворого
покарання.