Культура мовлення – це духовне обличчя людини

Я вважаю, що без поваги, без любові до рідного слова не може бути ні духовної культури, ні культури мовлення. Вона свідчить про загальний розвиток особистості, про ступінь її прилучення до духовних багатств рідного народу й надбань усього людства. Я можу з упевненістю сказати, що основою мовленнєвої культури є грамотність, тобто дотримання загальноприйнятих літературних норм у користуванні лексичними, фонетичними, морфологічними, синтаксичними і стилістичними засобами мови.

Крім того, я переконана, що мова повинна бути не тільки правильним, а й лексично багатим, синтаксично різноманітним. Щоб досягти цього, слід вслухатися в живе мовлення, користуватися словниками, вдумливо читати політичну, художню, наукову літературу, звертаючи при цьому увагу на вживання окремих слів, на особливо вдалі висловлювання, на побудову речень. Вважаю, що потрібно активно розвивати свою мову і вчитися усно і письмово викладати власні думки, виправляти себе, правильно будувати та перебудовувати сказане, шукати найкращі й найпотрібніші варіанти висловлювання. Я не в усьому погоджуюся з викладом думок автора. Адже мовна неграмотність перекладу слід розглядати не тільки по відношенню до російської мови. а й до інших мов. Сумно визнавати, що єдиною постійною складовою поведінки мільйонів людей в нашій країні можна назвати культуру “общака”. Непомітно тюремний сленг сьогодні увійшов у мову підлітків та студентів, що саме по собі не таке вже й безневинне явище. На жаль, він вже став загальним надбанням у засобах масової інформації, у виступах депутатів і високих чиновників, входить в сім’ї та дворові компанії, трудові колективи і на вечірки. Це мене турбує найбільше. А хто ж повинен подбати про справжнє відродження української мови, як не держава?

Я думаю, що нині тільки ми можемо зберегти ті духовні скарби, які отримали у спадок від попередніх поколінь, і передати їх далі, своїм нащадкам, не перервати код нації, який визначає її ідентичність і самобутність. І які б загрозливі процеси не відбувалися з нашою мовою, не вірю, що вони – незворотні. Як відзначають мовознавці, одним із суттєвих показників людської шляхетності є культура мовлення – поняття не тільки лінгвістичне, а й педагогічне, психологічне, естетичне та етичне.

Неабияке значення має тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. Ввічливість, уважність – основні вимоги мовного етикету. Від ввічливого привітання, шляхетного потиску руки, невимушеної, ненав’язливої розмови виграш обопільний. Лихослів’я, лицемірство, невміння вислухати співрозмовника, навпаки, лише викликає нервозність, псує настрій…

Можна багато говорити про магію слова і культури мовлення. Але ці поняття, ці дивні речі такі ж давні, як і сам народ. Скажімо, на окрему розмову заслуговують і родинні звертання. Традиційно в Україні діти називали своїх батьків на “ви”, що диктувалося високою повагою до найближчих людей. В наше повсякденне життя увійшло багато словесних вітань, але наші предки були більш обачливими з ними і в кожному випадку використовували далеко не весь арсенал. Вранці, в обід, чи ввечері вживали лише ті, що відповідали певному часу. Це ж стосувалося і кількості осіб, їх віку, статі, навіть соціальної належності. Скажімо, коли одинак вітався з кількома людьми, неодмінно вживав множинну форму: “Здоровенькі були!” або “Доброго вам здоров’я!”. Є в нашій мові і коротке, але напрочуд тепле слово “дякую”. Часто ми даруємо його іншим? На жаль – ні.

Вирощені віками і закріплені в побуті кращі форми вітань, звернень для повсякденного спілкування – не звичайна людська забаганка і, тим паче, не пусте фразерство. Це наш повсякденний етикет, наша культура, взаємини, зрештою, наше здоров’я – фізичне і духовне. Це наш спосіб життя…

А як же бути нам, молодому поколінню, яке входить у самостійне життя на початку третього тисячоліття? В хаосі невихованості і безкультурності, в тому числі мовної. У світі, де панує невігластво, грубість, черствість. І як це не прикро, у світі, де багато мої ровесники виростають скупими на ласку й тепле слово, цураються багатства рідної мови, задовольняючись суржиком, чужими словами, забуваючи чемно привітатися, щиро подякувати. Який вихід? Потрібно вчитися самим і вчити інших, так як “…без поваги, без любові до рідного слова не може бути ні всебічної людської вихованості, ні духовної культури” (Василь Сухомлинський).

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам