— І шо тількі неробство з чоловиком не зробыть?- як би виправдовуючись за всіх, казав охоронець, довірливо дивлячись на Ліду, а потім подумав і додав вже строго-офіційно: — Дозволяю вийти за ворота на лавку.
Я сидів на лавці біля воріт пересилання, дивлячись собі під ноги.
По вулиці густо валив народ, все більше військовий. Але вже і легко одягнені дівчата ходили. Які гарні тут на Кубані дівчата, тільки починають повніти рано. Це від гарної їжі, напевно, від фруктів. Я колись встиг зламати гілку з клена, що ріс над лавкою. Бруньки вже клеїлися до пальців, і радіо десь, з якоюсь даху грало про весну.
— Міша!-покликала мене Ліда, але я не відразу почув її, я десь далеко від неї і від себе, і вона вразила мене легенько за плече: — Міша!
— Міша, що з тобою? Мі-іша! — Ліда піднесла руку до рота, закусила палець, а потім знову почала трясти мене: — Міша, скажи ж що-небудь! Рідненький, скажи!
Але я не міг говорити. Я тримався з останніх сил. Я відчував, що якщо скажу хоч слово, то зараз же разрыдаюсь і буду скаржитися на пересилку, скажу, що мені погано без неї, без Ліди, і що рана у мене відкривається, і що не таким би мені хотілося бути перед нею, який я зараз. Мені хотілося б бути таким красивим, хоробрим молодцем, про який я розповідав їй у своїх казках. І якби я справді був їм, цим казковим за велителем, я б наказав усім, усім людям в моєму царстві видавати гарний одяг, особливо молодим, особливо тим, хто її ніколи не носив і вперше любить. і якщо не назавжди, то хоч на день зупинив би війну.
Але я солдат, нестроевой солдатів, обстрижений, як і всі солдати, наголо, і казки немає більше, казка скінчилася. Не час зараз для казок,
— Ліда, тобі краще піти, — сказав я і підвівся з лави. Привіт матері передавай! Розумна вона в тебе жінка. І дуже тебе любить. Бережи її.
— Добре, добре, Міша, я піду. Я зараз піду. Адже Я тільки листа.
Ми стояли посеред тротуару, і люди обходили нас, штовхали. Ліда щось говорила, або губи в неї тремтіли: неможливо було зрозуміти. Я нахилився до неї, і до мене долинуло:
— Міша, я боюся за тебе! Міша, я боюся тебе тут одного залишити. У тебе в очах щось.
— Прошу тебе, Ліда, йди! — Я відкинув зав’язану вузлом кленову гілку, закусив губу і підняв очі до неба. — Іди, нічого зі мною не станеться. Адже Я ведмежатник, — спробував пожартувати я. Але жарту не вийшло, голос у мене осікся, і я легенько повернув її від себе. — Прошу тебе.
Вона слухняно пішла від мене, по-старечі згорбившись. Я відчув — Ліда ось-ось обернеться.
— Будь ласка, не озирайся.
Вона йшла повільно і почула ці слова, труснула головою, погодилася. і все-таки озирнулася. Своїми яскравими очиськами, в яких стояла борошно, вона покликала мене.
— Та йди ти! — заволав я, відштовхнув постового і вбіг у двір.
Я заліз на нари, наглухо сховався шинеллю і плакав мовчки до тих пір, поки були сльози. Потім я лежав просто так, знесилений сльозами, і вперше в житті дізнався, як може боліти у людини серце. Хтось обережно потягнув з мене шинелю. Я подумав, що її мають намір поцупити два тих блатняка — вони можуть і останню шинель солдата на пропій пустити, — і різко підвівся.
— Курно, солдатів. — З темряви до мене простягли світиться недопалок.
Я залпом выхлебал дим з бичка — обпекло навіть губи.
— Вбили кого-небудь? — запитав мене з темряви той, що давав докурити.
— Коли тільки і кінець цього буде? — Зітхання, мовчання, а згодом — тихий, добрий рада: — Спи давай, хлопче, якщо можеш.
Я загорнувся знову в шинель, угрелся і десь під ранок заснув. Вдень я вийшов в дію і з першим-ліпшим «покупцем» виїхав на Україну. Звідти було ближче добиратися до фронту і відшукувати свою частину. У нестроевой частини я, звичайно, не думав залишатися — ще можу поки бігати, стріляти, працювати, а цеглу тягати та рейки або мило варити і без мене знайдеться кому.
Ну ось і крапка. Більше я ніколи не бачив Ліду наяву, і більше мені нічого розповісти про свою любов. У книгах часто трапляються несподівані зустрічі, а у мене і цього не було.
Закрутила мене війна, кидала з полку в полк, з госпіталю в госпіталь, з пересилання на пересилку. Поступово присохла біль в душі, розсіялося і почуття задавленности, самотності, все входило в свої береги. У штовханині військової і любов-то моя начебто притухла, а потім, здалося, і зовсім зотлів, назавжди, назовсім.
Але ось роки пройшли. Багато років. І війна-то згадується як далекий затяжний сон, в якому діє незнайомий і в той же час до болю близьке мені хлопчина, а я все думаю: «А може, зустріну? Трапляється ж, трапляється!» І знаю ж — нічого вже не повернеш, не повернеш, і все одно думаю, чекаю, сподіваюся.
Я люблю рідну країну свою, хоч і не вмію сказати про це, як не вмів колись і дівчині своєї сказати про кохання. Але дуже вже велика земля наша — російська. Утеряешь людини і не раптом знайдеш.
Але адже тому, хто любив і був любимо, щастям, є і сама пам’ять про кохання, туга за нею і роздуми про те, що десь є людина, теж про тебе думає, і, може, в житті цієї суєтної, важкою і йому стає легше серед сірих буднів, коли він згадає свою молодість — адже в пам’яті друг дружки ми так і залишимося назавжди молодими і щасливими. І ніхто і ніколи не повторить ні нашої молодості, ні нашого щастя, що хтось назвав «гірким». Ні-ні, щастя не буває гірким, неправда це! Гірким буває тільки нещастя.
Ось про це я часто думаю, коли залишаюся один, залишаюся з самим собою, думаю з тієї щемливим сумом, про яку Олександр Сергійович, незабутній наш, чудовий наш поет, краще, глибше і пронзительней всіх нас вмів відчувати любов, поважати її і люблячу душу, сказав так просто і так довірливо: «Печаль моя светла. «
У яскраві ночі, коли з неба б’є суцільний зорепад, я люблю бувати один у лісі, дивлюся, як зірки спалахують, кроять, висвічують небо і відлітають кудись. Кажуть, що багато хто з них давно згасли, погасли ще задовго до того, як ми народилися, але світ їх все ще йде до нас, все ще сяє нам.