Йому снилася залита сонцем стіна. Він йшов вздовж білої загородки, слідуючи за своєю тінню. Біля стіни не було ні початку, ні кінця. Стіна була цілою всесвіту. Гладкою, слепяще-яскравою, байдужою…
Він відкрив очі. Глянув на світяться цифри стоїть поруч електронного будильника. 4.02. На дотик пошукав телефон. Рука нишпорила в порожнечі. Тут він згадав, що заснув в кімнаті відпочинку. Мобільник знайшовся у кишені халата. Він подивився на екран. Номер незнайомий. Мовчки натиснув потрібну кнопку.
Темряву прорізав голос:
— Доктор Фрер?
— Ви доктор Матіас Фрер, черговий психіатр?
Голос долинав звідкись здалеку. Наче з того ж сну. Стіна, сліпуче світло, тінь…
— Так, я слухаю, — озвався він нарешті.
— Говорить доктор Філон. Я чергую в кварталі Сен-Жан-Бельсье.
— Чому ви дзвоните мені на цей номер?
— Мені його дали. Я вас від чогось відірвав?
Очі потроху звикали до темряви. Негатоскоп. Металевий стіл. Шафу з ліками, замкнений на два замки. Кімната відпочинку розташовувалася в звичайному оглядовому кабінеті, і він сам вимкнув в ньому світло. І спав на кушетці для пацієнтів.
— Що сталося? — пробурчав він, піднімаючись на ноги.
— На вокзалі Сен-Жан сталося щось дивне. Близько опівночі чергова охорона затримала чоловіка. Волоцюга. Ховався в мастильної, біля залізничних шляхів.
Лікар явно нервував. Фрер ще раз подивився на будильник: 4.05.
— Волоцюгу відвели в медпункт і звідти зателефонували в комісаріат на бульварі Капуцинів. За ним приїхали з поліції. Вони-то мене і викликали. Я оглянув його прямо там.
— Він що, поранений?
— Ні. Але він абсолютно нічого не пам’ятає. Ось це-то й дивно.
— А він не прикидається? — стримавши позіхання, запитав Фрер.
— Це вже вам судити, ви ж фахівець. Але особисто мені здається, що ні. У нього такий вигляд… Відсутній. Як ніби він не тут, а десь ще. Вірніше сказати, ніде.
— Мені будуть дзвонити з поліції?
— Ні. Патрульні з вулиці Бак вже везуть його до вас.
— Спасибі, — іронічно подякував він.
— Крім жартів. Ви зможете йому допомогти. Я в цьому впевнений.
— Ви написали медичний висновок?
— Вони взяли його з собою. Удачі вам.
І він повісив трубку, поспішаючи покінчити з цією справою. Матіас Фрер стояв не рухаючись і не запалюючи світла. У вухах наполегливо пикал сигнал відбою. Так, нічка видалася ще та. Розваги розпочалися о дев’ятій вечора. У корпусі стаціонару новенький зробив купу прямо в палаті, після чого наївся власного лайна і зламав зап’ястя медбрату. Рівно через півгодини в західному корпусі пацієнтка з шизофренією виламала з підлоги шматок лінолеуму і спробувала перерізати собі вени. Фрер надав їй першу допомогу і перевів у Пелегрен.
Опівночі він приліг подрімати. Але не проспав і години, тому що ще один пацієнт вирвався на вулицю в чому мати народила і почав носитися по території, оголошуючи околиці оглушливими звуками пластмасової дудки. Довелося всадити йому потрійну дозу седативного, а потім заспокоювати тих, кого він перебудил своїм сольним концертом. В цей же час у хлопчини з токсикологічного відділення стався напад епілепсії. Поки Фрер до нього добирався, бідолаха встиг прокусити собі мову. З рота в нього текла кров. Він так бився, що вони тримали його вчотирьох. Але все-таки примудрився поцупити у Фрера з кишені мобільник. Психіатр дочекався, поки вщухнуть судоми, і лише після цього розтиснув пальці епілептика і забрав у нього апарат, весь заляпаний кров’ю.