Короткий зміст «Хуліо Хуренито»

У клубі великого промислового міста — аншлаг. Зал набитий битком, люди стоять у проходах. Подія неабияка: опубліковано роман молодого місцевого письменника. Учасники читацької конференції хвалять дебютанта: трудові будні відображені точно і яскраво. Герої книги — воістину герої нашого часу.

А ось про «особисте життя» можна посперечатися, вважає один з провідних інженерів заводу Дмитро Коротєєв. Типову тут ні на гріш: не міг серйозний і чесний агроном полюбити жінку вітряну і кокетливу, з якою у нього немає спільних духовних інтересів, на додачу — дружину свого товариша! Любов, описана в романі, схоже, механічно перенесена зі сторінок буржуазної літератури!

Виступ Коротеева викликає запеклу суперечку. Більше інших збентежені — хоча і не висловлюють вголос — найближчі його друзі: молодий інженер Григорій Савченко та вчителька Олена Журавльова (її чоловік — директор заводу, який сидить у президії конференції і відверто задоволений різкістю критики Коротеева).

Спір про книзі продовжується на дні народження Соні Пухової, куди приходить прямо з клубу Савченко. «Розумна людина, а виступав за трафаретом! — гарячкує Гриша. — Виходить, що особовому — не місце в літературі. А книга всіх зачепила за живе: занадто часто ми говоримо одне, а в особистому житті чинимо інакше. За таким книгам читач скучив!» — «Ви маєте рацію, — киває один з гостей, художник Сабуров. — Пора згадати, що є мистецтво!» — «А по-моєму, Коротєєв прав, — заперечує Соня. — Радянський людина навчилася керувати природою, але він повинен навчитися керувати своїми почуттями…»

Олені Журавльової не з ким поділитися думкою про почуте на конференції: до чоловіка вона вже давно охолола, — здається, з того дня, коли в розпал «справи лікарів» почула від нього: «Надто довіряти їм не можна, це безперечно». Зневажливе і нещадне «їм» потрясло Олену. І коли після пожежі на заводі, де Журавльов показав себе молодцем, про нього з похвалою відгукнувся Коротєєв, їй хотілося крикнути: «Ви нічого не знаєте про нього. Це бездушний чоловік!»

Ось ще чому засмутило її виступ Коротеева а клубі: вже він здавався їй таким цільним, гранично чесним і на людях, і в бесіді віч-на-віч, і наодинці з власною совістю…

Вибір між правдою і брехнею, вміння відрізнити одне від іншого-до цього закликає всіх без винятку героїв повісті час «відлиги». Відлиги не тільки в суспільному кліматі (повертається після сімнадцяти років ув’язнення вітчим Коротеева; відкрито обговорюються в застілля відносини з Заходом, можливість зустрічатися з іноземцями; на зборах завжди знаходяться сміливці, готові суперечити начальству, думку більшості). Це і відлига всього «особистого», яке так довго було прийнято приховувати від людей, не випускати за двері свого будинку. Коротєєв — фронтовик, у його житті було чимало гіркоти, але і йому цей вибір дається болісно. На партбюро він не знайшов у собі сміливості заступитися за провідного інженера Соколовського, до якого Журавльов відчуває неприязнь. І хоча після нещасливого партбюро Коротєєв змінив своє рішення і прямо про це заявив заввідділом міськкому КПРС, совість його не заспокоїлася: «Я не вправі судити Журавльова, я — такий же, як він. Кажу одне, а живу по-іншому. Напевно, сьогодні потрібні інші, нові люди — романтики, як Савченко. Звідки їх взяти? Горький колись сказав, що потрібен наш, радянський гуманізм. І Горького давно немає, і слово «гуманізм» з обігу зникло, а завдання залишилася. І вирішувати її — сьогодні».

Причина конфлікту Журавльова з Соколовським — в тому, що директор зриває план будівництва житла. Буря, в перші весняні дні налетіла на місто, яка зруйнувала кілька старих бараків, викликає відповідну бурю — в Москві. Журавльов їде за терміновим викликом до Москви, за новим призначенням (зрозуміло, з пониженням). В крах кар’єри він звинувачує не бурю і тим більше не самого себе — пішла від нього Олену: догляд дружини — аморалка! У старі часи за таке… І ще винен у трагедії Соколовський (чи не він поспішив повідомити про бурю в столицю): «Шкода все-таки, що я його не знищив…»

Була буря — і понеслася. Хто про неї згадає? Хто згадає про директора Івана Васильовича Журавльова? Хто згадує минулу зиму, коли з бурульок падають гучні краплі, до весни — рукою подати.

Важким і довгим був шлях через сніжну зиму до відлиги — шлях до щастя Соколовського і «лікаря-шкідника» Віри Григорівни, Савченко і Соні Пухової, актриси драмтеатру Танечки і брата Соні художника Володі. Володя проходить своє спокуса брехнею і боягузтвом: на обговоренні художньої виставки він обрушується на друга дитинства Сабурова — «за формалізм». Каючись у своїй ницості, просячи вибачення у Сабурова, Володя зізнається собі в головному, чого він не усвідомлював занадто довго: у нього немає таланту. У мистецтві, як і в житті, головне — це талант, а не гучні слова про ідейність і народних запитах.

Бути потрібною людям прагне тепер Олена, знову знайшла себе з Коротеевым. Це почуття відчуває і Соня Пухова — вона зізнається самій собі в любові до Савченко. В любові, перемагаючої випробування і часом, і простором: ледве встигли вони з Грицем звикнути до однієї розлуці (після інституту Соню розподілили на завод в Пензі) — а тут і Гриші належить неблизький шлях, в Париж, на стажування, у групі молодих фахівців.

Весна. Відлига. Вона відчувається всюди, її відчувають усі: і ті, хто не вірив у неї, і ті, хто її чекав — як Соколовський, який їде в Москву, назустріч з дочкою Машенькою, Мері, балериною з Брюсселя, зовсім йому не знайомої і найріднішої, з якою він мріяв побачитися все життя.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: