Ж мулу лисиця у вовка в услуженье, і що вовк її змушував, то лисицю і доводилося робити, — тому, що була вона його слабкіше; і захотілося лисиці від господаря такого позбутися. Трапилося раз йти їм разом по лісі, а вовк і каже:
— Лисиця руда, дістань мені що-небудь поїсти, а то я тебе з’їм!
І відповіла лисиця:
— Я знаю один селянський двір, є там двоє молодих ягнят; якщо хочеш, давай одного утащим.
Це вовкові сподобалося, пішли вони туди; і вкрала лисиця ягняти, притягла його вовкові, а сама втекла. З’їв вовк ягня, але цього йому здалося мало, захотілося йому добути іншого, і пішов він, щоб його потягнути. Але вовк був такий незграбний, — зауважила вовка мати ягнятка і почала так сильно кричати і бекати, що збіглися селяни. Знайшли вони вовка й так його побили, що він, накульгуючи і виття, з’явився до лисиці.
— Ти мене, однак, здорово підвела, — сказав він, — я хотів було потягти іншого ягняти, але зловили мене селяни і сильно мені боки нам’яли.
— А навіщо ти такий ненаситний?
На третій день пішли вони знову на поле, і каже вовк знову:
— Лисиця руда, дістань мені що-небудь поїсти, а то я тебе з’їм.
І відповіла лисиця:
— Я знаю один селянський двір, нині ввечері там господиня млинці пече, — давай їх утащим.
Пішли вони туди, а лисиця на весь будинок колом обмацала, все роздивлялася та принюхувалася, поки не дізналася, де горщики стоять, поцупила потім шість млинців і принесла їх вовка.
— На тобі, їж, — сказала вона йому, а сама пішла своєю дорогою.
Вовк проковтнув млинці вмить і каже:
— Вони такі смачні, що мені ще хочеться, — пішов і звалив всю миску на підлогу, — одні тільки черепки залишилися.
Пролунав гуркіт, і з’явилася господиня, помітила вовка, стала кликати людей на допомогу. Збіглися люди, почали бити його хто чим попало, і втік він, накульгуючи на обидві ноги і голосно виючи, до лисиці в ліс.
— Що це ти мене так сильно підвела? — вигукнув вовк. — Зловили мене селяни і начесали мені спину!
— А навіщо ти такий ненаситний?
На третій день вони вийшли разом на полі. Вовк, накульгуючи, ледве встигав за лисицею, і каже їй:
— Лисиця руда, дістань-но мені що-небудь поїсти, а то я тебе з’їм.
— Я знаю одного селянина, він зарізав корову, і засолене м’ясо лежить у нього в погребі, в діжці, — давай його утащим!
— Так давай підемо скоріше разом, а ти мені поможеш, якщо я сам вибратися не зможу.
— Що ж, підемо, мабуть, — сказала лисиця і показала йому всі шляхи і лазівки.
І от дісталися вони, нарешті, до льоху. А там було вдосталь м’яса, і вовк негайно взявся за нього і подумав: «Все з’їм — часу вистачить». Лисиця теж як слід поласувала, але все поглядала навкруги і частенько підбігала до дірки, через яку вони залізли в погріб, та все пробувала, чи достатньо широка дірка, щоб в неї пролізти. А вовк каже:
— Лисиця мила, скажи мені, чому ти все взад та вперед бігаєш і всі кудись вискакуєш?
— Так треба ж подивитися, чи не йде хто, — відповідала хитра лисиця, — не їж тільки занадто багато.
— Я піду не раніше, ніж весь бочонок з’їм.
А між тим приходить в льох селянин, що почув він шерех лисячих лап. Як побачила його лисиця, одним махом вискочила в діру; хотів було і вовк слідом за нею, але він так набив собі черево, що пролізти не зміг і застряг в дірі. Взяв селянин дубину і вбив його. А лисиця втекла в ліс і рада була, що від такого ненажери позбулася.