Короткий зміст «Відплати»

У прогресивної російської літератури XVIII століття була популярна ідея відплати, пов’язана з вірою в можливість вдосконалення людського життя та історії. Недарма ідея відплати була яскраво виражена в творчості декабристів (у Рилєєва в «Баченні імператриці Анни», «До тимчасового правителя», а особливо у Кюхельбекера — в «Аргивянах»), Велику роль грало відплата в творах А. С. Пушкіна: «Циган», «Бориса Годунова», «Євгенії Онєгіні», «Кам’яному гості», «Піковій дамі», «Русалку».

Тема відплати — одна з найбільш характерних тим у творчості Лермонтова. Вона має багато спільного з моральним пафосом відплати в творах декабристів і Пушкіна, проте в її основі лежать інші причини. Лермонтовського відплата народилося з постійного, болісно-неотступного самотності поета. Розпач, біль і гнів звучать в «Смерті Поета» — обвинувальному вироку катам Свободи, Генія і Слави. Цей вірш можна розцінити як революційний заклик до руйнування несправедливого світу — заклик до відплати хоч і прикріплений до конкретної ситуації, але зберігає своє самостійне значення і зміст. Праведний гнів, жага помсти і впевненість у неминучому покаранні виражені в знаменитих прикінцевих строфах («А ви, гордовиті нащадки…»).

І ви не змиєте всією вашою чорною кров’ю

Неминучий вищий суд справедливості — Божий суд над винуватцями трагедії. Але суд земний вершить сам Лермонтов, не вдаючись до використання образу героя. Мало того, Лермонтов передчуває свою загибель, подібну загибелі Пушкіна, і наділяє великого поета своїм баченням світу, своїми почуттями і своєю жадобою помсти.

І помер він — з марною жагою мщенъя,

З досадою тайною обманутих надій.

Вірші Лермонтова володіють дивовижною властивістю — магічним всевідання і пророцтвом. Поет передбачив долю Росії («Прогноз») і свою долю («1831-го червня 11 дня»).

Їй здивуються, а в рідній країні

Всі проклянуть і пам’ять про мене.

Тема відплати звучить і в поемах, в яких Лермонтов всебічно досліджує різні прояви помсти і навіть підрозділяє їх. Наприклад, у поемі «Боярин Орша» образи месників оточені зловісною атмосферою. Помста їхня особиста, егоїстична, не просвітлено думкою про справедливість. Вони ведуть себе так, як ніби їм все дозволено.

Персонажі поеми «Демон» і «Ангел смерті» також є месниками. Але, ця помста іншої властивості — демонічного. Вона народжується в їх душах з-за конфлікту з Богом і світом і побудована на небажанні змиритися з несправедливістю, що лежить в основі всього всесвіту. Герої цих творів мстять Богу не тільки за себе, але і за весь ображений світ.

Зовсім інший вид помсти відображається Лермонтовим в «Литвинке» (образ Клари) і особливо в «Останньому сина вольності» і «Ізмаїл-Беє». Це громадянська месть — помста гордої і лицемірною литвинка Клари, останнього сина новгородської вольності Вадима і похмурого свободолюбного Ізмаїл-Бея за образу, завдану їх батьківщині.

В «Пісні про царя Івана Васильовича, молодого опричника і удалого купця Калашникова» виявляється й інша помста — справедлива особиста помста героя-одинака свавільному негативного персонажу Кирибеевичу. І здійснюється це відплата не владою долі і не однієї лише волею Калашникова, але силою совісті самого Кирибеевича. Він відчув перед поєдинком фатальне збентеження («зблід на обличчі…») і був вражений: Калашников-месник виправдовується перед читачем.

Всі ці види помсти поєднані в образі самотнього месника, який вступив у союз з мстящим народом у романі «Вадим» — ідейної енциклопедії юнацької творчості Лермонтова. Горбань Вадим володіє величезними духовними можливостями і силами, але також мучиться демонічної злістю і невситимою жадобою помсти. Ця злість викликана соціальною несправедливістю, підступністю (розорення сім’ї Вадима, злидні) і «Божої несправедливістю» (його потворність), має насамперед особисті підстави. Зближення Вадима з повсталим народом пояснюється не стільки його співчуттям до повсталих, яких він п

Резирает і називає «підлими рабами», скільки його бажанням використовувати їх у своїх цілях. Автор не намагається виправдати поведінку свого героя: помста Вадима представлена аморальною і руйнівною. Лермонтов засуджує як пороки дворянського влади, так і «безглуздий і нещадний» селянський бунт, однак у романі народна помста не протиставляється особистої помсти героя.

У зрілому творчості лермонтовський «месник» представлений образами Арбеніна з «Маскараду» і Печоріна з «Героя нашого часу». Їх помста не носить цивільного відтінку, а виступає як особистий протест героя проти буденності і банальності, «де преступленья лише так страти». Лермонтов критичним в оцінці такої помсти. Він виправдовує бажання досконалості, внутрішній пафос протесту свого героя, але засуджує його саморазрушительный егоїзм. Автор вершить суд над месником самою дійсністю, її об’єктивними законами. В «Журналі Печоріна» введено міркування про «правосуддя Боже» і про те, що душа сама «карає себе».

В останні роки життя Лермонтова сильно хвилює думка про відплату, що грозить герою-индивидуалисту. Автор підкреслює в герої негативні якості, але при цьому вказує на благородний джерело туги героя і його заколоту. Наприклад, образ Демона приваблює саме тим, що це — страждаючий бунтівник. Ідея відплати в творчості Лермонтова служить передусім «очищенню» особистості.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: