У дощову літню ніч 1912 р. на одній з пристаней Амура пароплав залишає на самоті молодої людини. Це німець Отто Мейснер, магістр філософії, вихованець Кенігсберзького університету. Невиразне відчуття, ніби він колись бував тут, зберігається в його душі. Йому здається, що він є двійником іншого Отто Мейснера, який вже існував давним-давно чи буде існувати в прийдешні часи. Отто Мейснер зворушує в кишені рекомендаційний лист до тутешнього скупникові опіуму корейцю Тягну від хабаровського купця Опоелова. З купцем мав давні і великі справи дід Отто Фрідріх Мейснер. У приписі, яке дід склав перед подорожжю для онука, багато пунктів. Мета відвідування Далекого Сходу — вивчення виробництва опіуму і можливостей монопольного охоплення торгівлі цією продукцією, а також отримання ще одного корисного знання для молодого шукача розуму.
Немов Харон, біля пристані з’являється старий у човні. У нього і питає Отто Мейснер, як знайти купця Тяна. Гіди ведуть магістра в село над високим берегом. В будинку купця Отто чує жіночий плач і голосіння. Прочитавши лист, купець залишає гостя у відведеній йому кімнаті. Лягаючи спати, Отто подумки бажає своєму дідові доброї ночі. Після ранкового туалету Отто готує на спиртівці кави, запах якого поширюється по всьому будинку. Приходить господар, розповідає про свою біду: тяжко хвора і знаходиться при смерті його молодша дочка. Але Тян запевняє гостя, що зробить для нього все так, як пише в листі Опоелов. Кореєць іде, але через деякий час повертається і просить чашку кави. Виявляється, що вмирає вісімнадцятирічна дівчина хоче спробувати те, що так дивно пахне. Отто заварює новий кавник і несе його дівчині. І за час, поки тоненька цівка кави ллється в порцелянову чашку, розповідає цю історію через багато років онук Отто Мейснера бачить все, що здійсниться між його дідом і розпростертим перед ним на одрі хвороби корейської дівчиною Ольгою.
Хвора поправляється. І купець Тян тепер в повній мірі приділяє увагу гостя, навчаючи його хитрим секретів вирощування маку.
Одного разу вночі Отто довго слухає солов’їні співи і уві сні бачить своє пояснення з Ольгою. Над водами Стіксу, на високому мосту, під яким чути глухе покашлювання залишився без роботи Харона, вони зустрічаються, і Ольга говорить про те, що вона відтепер і навіки належить тільки йому, Отто, і пропонує бігти разом з батьківського дому. І вже не у сні, а наяву незабаром вони обговорюють план втечі. Ольга їде з дому — нібито погостювати до рідних, в іншому селі сідає на пароплав. До прибуттю цього пароплава Отто прощається з господарем і відпливає — вже разом з Ольгою. Після першого поцілунку Ольга підходить до вікна каюти, щоб востаннє подивитися на рідний берег. І бачить приникшую до скла старшу сестру. Сестра кидається у воду і кричить: «Ти ще повернешся до мене, Ольга! Ось побачиш!»
На другий день втікачі сходять з пароплава і вінчаються в церкві великого села. На високому березі, під яблунею, на похідному ліжку Отто укладає свою дружину спати.