У стручку сиділо п’ять горошин; самі вони були зелені, стручок теж зелений, ну, вони думали, що і весь світ зелений; так і повинно було бути! Стручок росло, росли і горошини; вони пристосовувалися до приміщення і сиділи всі в ряд. Сонечко висвітлювало і пригрівало стручок, дощик поливав його, і він робився все чистіше, прозоріше; горошинам було добре і затишно, світло вдень і темно вночі, як і слід. Вони все росли, росли і все більше і більше думали, сидячи в стручку, — щось та треба ж було робити!
— Вік, чи що, сидіти нам тут? — говорили вони. — Як би нам не зачерствіти від такого сидіння. А здається нам, є щось і за нашим стручком! Вже така у нас передчуття!
Минуло кілька тижнів; горошини пожовкли, стручок теж пожовтів.
— Весь світ жовтіє! — сказали вони, і хто ж би їм завадив говорити так?
Раптом вони відчули сильний поштовх: стручок був зірваний людською рукою і сунуть в кишеню, до інших стручків.
— Ну, ось тепер скоро нас випустять на волю! — сказали горошини і стали чекати.
— А хотілося б мені знати, хто з нас піде далі за всіх! — сказала найменша. — Втім, скоро побачимо!
— Будь що буде! — сказала найбільша.
— Крак! — стручок лопнув, і всі п’ять горошин викотилися на яскраве сонце. Вони лежали на дитячій долоні; маленький хлопчик розглядав їх і казав, що вони як раз знадобляться йому для стрільби з бузинной трубочки. І ось одна горошина вже опинилася в трубочці, хлопчик дмухнув, і вона вилетіла.
— Лечу, лечу, куди хочу! Лови, хто може! — закричала вона, і її слід запав.
— А я полечу прямо на сонце; ось цей-то стручок! Якраз по мені! — сказала інша. Прохолов і її слід.
— А куди ми прийдемо, там і будемо спати! — сказали дві наступні. — Але ми таки до чого-небудь докотимося! — Вони і правда прокотилися по підлозі, перш ніж потрапити в бузинную трубочку, але все-таки потрапили в неї. — Ми далі підемо!
— Будь що буде! — сказала остання, злетіла догори, потрапила на стару дерев’яну дах і закотилася в щілину якраз під віконцем горищних комірчини.
В щілини був мох і пухка земля, мох укривав горошину; так вона і залишилася там, прихована, але не забута богом.
— Будь що буде! — говорила вона.
А в комірчині жила бідна жінка. Вона ходила на денну роботу: чистила печі, пиляла дрова, словом виконувала будь-яку важку роботу; сил у неї було досить, полювання працювати теж не позичати стати, але з потреби вона все-таки не вибивалася! Вдома залишалася у неї її єдина донька, підліток. Вона була така худенька, квола; цілий рік вже лежала в ліжку: не жила і не вмирала.
— Вона піде до сестрички, — казала мати. — Адже У мене їх дві було. Важкеньке було мені годувати двох; ну, ось господь бог поділив зі мною турботу, взяв одну до себе! Іншу-то мені хотілося б зберегти, та він, видно, не хоче розлучати сестер!
Але хвора дівчинка все не вмирала; терпляче, смирно лежала вона цілісінький день в ліжку, поки мати була на роботі.
Справу було весною, рано вранці, перед самим відходом матері на роботу. Сонечко світило через маленьке віконечко прямо на підлогу, і хвора дівчинка подивилася в віконце.
— Що це там зеленіє за вікном? Так і колишеться від вітру!
Мати підійшла до вікна і прочинила його.
— Ти бач! — сказала вона. — Так це горошинка пустила паростки! І як вона пішла сюди в щілину? Ну, ось у тебе тепер буде свій садок!
Присунувши ліжечко ближче до вікна, щоб дівчинка могла помилуватися зеленим паростком, мати пішла на роботу.
— Мама, я думаю, що одужаю! — сказала дівчинка ввечері. — Сонечко сьогодні так пригріло мене. Горошинка, бачиш, як добре росте на сонечку? Я теж видужаю, почну вставати і вийду на сонечко.
— Дай-то бог! — сказала мати, але не вірила, що це збудеться.
Однак вона підперла зелений паросток, подбодривший дівчинку, небольшою паличкою, щоб він не зламався від вітру; потім взяла тоненьку мотузочку і один кінець її прикріпили до даху, а інший прив’язала до верхнього краю віконної рами. За цю мотузочку пагони горошини могли чіплятися, коли стануть підростати. Так і вийшло: пагони помітно зростали і повзли вгору по мотузці.
— Дивись-но, та вона скоро зацвіте! — сказала жінка одного разу вранці і з цієї хвилини теж стала сподіватися і вірити, що хвора дівчинка її видужає.
Їй припомнилось, що дівчинка останнім часом говорила ніби жвавіше, вранці сама підводилася на ліжку й довго сиділа, милуючись своїм садком, де зростала одна-єдина горошина, а як блищали при цьому її очі! Через тиждень хвора в перший раз встала з ліжка на цілу годину. Як щаслива вона була посидіти на сонечку! Віконце було відчинене, а за вікном погойдувався розпустилася біло-рожева квітка. Дівчинка висунулася у вікно і ніжно поцілувала тонкі пелюстки. Цей День був для неї справжнім святом.
— Господь сам посадив і виростив квіточку, щоб підбадьорити і порадувати тебе, миле дитятко, та й мене теж! — сказала щаслива мати і посміхнулася квіточки, як ангела небесного.
Ну, а інші-то горошини? Та, що летіла, куди хотіла, — лови, мовляв, хто може, — потрапила в ринву, а звідти в голубиний зоб і лежала там, як Йона в череві кита. Дві ленивицы не пішли далі — їх теж проковтнули голуби, значить і вони принесли чималу користь. А четверта, що збиралася залетіти на сонці, впала в канаву і пролежала кілька тижнів в смердючій воді, поки не розбухла.
— Як я славно раздобрела! — говорила горошина. — Право, я скоро лусну, а вже більшого, я думаю, не зуміла досягти ні одна горошина. Я найпрекрасніша з усіх п’яти!
Канава була з нею цілком згодна.
А біля вікна, що виходило на дах, стояла дівчинка з сяючими очима, рум’яна і здорова; вона склала руки і дякувала богові за квіточку гороху.
— А я все-таки стою за мою горошину! — сказала канава.
