Короткий зміст «Прощавай, Гульсари»

Минулої осені приїхав Танабай в колгоспну контору, а бригадир йому і каже: «ми Підібрали вам, аксакал, коня. Застарий, правда, але для вашої роботи зійде». Побачив Танабай інохідця, а серце у нього боляче стислося. «Ось і свиделись, виходить, знову», — сказав він старому, заїждженим вкрай коню. Перший раз він зустрівся з інохідцем Гульсари після війни. Демобілізувавшись, Танабай працював на кузні, а потім Чоро, давнішній друг, умовив їхати в гори табунщиком. Там вперше і побачив буланого, круглого, як м’яч, малюка полуторалетку. Колишній табунщик Володіє сказав: «За такого в колишні часи в бійках на стрибку голови клали». Пройшла осінь і зима. Луки стояли зелені-зелені, а над ними сяяли білі-білі сніги на вершинах хребтів. Буланий перетворився на стрункого міцного жеребчика. Одна лише пристрасть володіла ним — пристрасть до бігу. Потім настав час, коли він навчився ходити під сідлом так стрімко і рівно, що люди ахали: «Постав на нього відро з водою — і ні краплі не виплеснеться». У ту весну високо піднялася зірка інохідця і його господаря. Знали про них і стар і млад. Але не було випадку, щоб Танабай дозволив кому-небудь сісти на свого коня. Навіть тій жінці. У ті травневі ночі у інохідця почався якийсь нічний спосіб життя. Вдень він пасся, обходячи кобил, а вночі, відігнавши колгоспну череду у видолинок, господар скакав на ньому до будинку Бюбюжан. На світанку знову мчали вони за непримітним степовим стежках до коней, що залишилися в лощині. Одного разу трапився страшний нічний ураган, і Гульсари з господарем не встигли до череди. А дружина Танабая ще вночі кинулася з сусідами на допомогу. Табун знайшли, утримали в яру. А Танабая не було. «Що ж ти, — тихо сказала дружина повернувся блудного чоловіка. — Діти он скоро дорослі, а ти. » Дружина та сусіди виїхали. А Танабай гепнувся на землю. Лежав обличчям вниз, і плечі його тряслися від ридань. Він плакав від сорому та горя, він знав, що втратив щастя, яке випало останній раз в житті. А жайворонок в небі щебетав. Взимку того року в колгоспі з’явився новий голова: Чоро здав справи і лежав у лікарні. Новий начальник захотів сам їздити на Гульсари. Коли відвели коня, Танабай виїхав у степ, до табуна. Не міг заспокоїтися. Осиротів табун. Осиротіла душа. Але одного разу вранці Танабай знову побачив у табуні свого інохідця. Зі звисаючим уривком недоуздка, під сідлом. Втік, стало бути. Гульсари тягнуло до стаду, до кобилам. Він хотів відганяти суперників, піклуватися про жеребятах. Незабаром прибігли з аїла двоє конюхів, повели Гульсари назад. А коли іноходець втік третій раз, Танабай вже розсердився: не було б біди. Йому почали снитися неспокійні, важкі сни. І коли перед новим кочевьем заїхали в аил, він не витримав, кинувся до стайні. І побачив те, чого так боявся: кінь стояв нерухомо, між задніми розчепіреними ногами тяжелела величезна, завбільшки з глек, туга запалена пухлина. Самотній, вихолощений. Восени того року доля Танабая Бекасова несподівано повернулася. Чоро, що став тепер парторгом, дав йому партійне доручення: переходити у чабани. У листопаді розпочалася рання зима. Суягним матки сильно здали з тіла, хребти випирали. А в колгоспних коморах — все під мітлу. Наближався час окоту. Отари стали перебиратися в передгір’ї, на окотные бази. Те, що Танабай побачив там, вразило його як грім серед ясного дня. Ні на що особливе він не розраховував, але щоб кошара стояла з прогнилої і проваленим дахом, з дірками в стінах, без вікон, без дверей — цього не очікував. Усюди безгосподарність, який світ не бачив, ні кормів, ні підстилок практично немає. Як же так можна? Працювали не покладаючи рук. Найважче довелося з очищенням кошари і рубкою шипшини. Хіба що на фронті так доводилося тяжко працювати. І одного разу вночі, виходячи з носилками з кошари, почув Танабай, як замекал в загоні ягня. Отже, почалося. Танабай відчував, що насувається катастрофа. Окотилася перша сотня маток. І вже чутні були голодні крики ягнят — у виснажених маток не було молока. Весна прийшла з дощем, туманом і снігом. І став чабан по кілька штук виносити сині трупики ягнят за кошару. В душі його піднімалася темна, страшна злість: навіщо розводити овець, якщо не можемо вберегти? І Танабай, і його помічниці ледве трималися на ногах. А голодні вівці вже шерсть їли один у одного, не підпускаючи до себе сисунів. І тут до кошарі під’їхали начальники. Один був Чоро, інший — районний прокурор Сегизбаев. Цей-то і став картати Танабая: комуніст, мовляв, а ягнята дохнуть. Шкідник, плани зриваєш! Танабай в люті схопив вила. Ледве забрали прибульці ноги. А на третій день відбулося бюро райкому партії, і Танабая виключили з її лав. Вийшов із райкому — на коновязи Гульсари. Обняв Танабай шию коня — лише йому поскаржився на свою біду. Все це Танабай згадував тепер, багато років опісля, сидячи біля багаття. Поруч нерухомо лежав Гульсари — життя покидала його. Прощався Танабай з інохідцем, говорив йому: «Ти був великим конем, Гульсари. Ти був моїм другом, Гульсари. Ти забираєш з собою кращі роки мої, Гульсари». Наставав ранок. На краю яру ледве тліли жарини багаття. Поруч стояв сивий старий. А Гульсари відійшов у небесні табуни. Йшов Танабай по степу. Сльози стікали по обличчю, мочили бороду. Але він не витирав їх. То були сльози за иноходцу Гульсари.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: