У воробйов зовсім так само, як у людей: дорослі горобці і воробьихи — пташинки нудні і про всемговорят, як у книжках написано, а молодь — живе своїм розумом. Жив-був жовторотий воробей, звали його Пудик, а жив він над віконцем лазні, за верхнім лиштвою, втеплом гнізді з клоччя, моховинок та інших м’яких матеріалів. Літати він ще не пробував, але ужекрыльями махал і все визирав з гнізда: хотілося якнайшвидше дізнатися — що таке божий світ игодится він для нього?- Що, що? — питала його горобчиха-мама. Він потрушував крилами і, дивлячись на землю, цвірінькав:- Надто черна, занадто! Прилітав батько, приносив комашок Пудику і хвалився:- Чив я? Мама-горобчик схвалювала його:- Чив, чив! А Пудик ковтав комашок і думав: «Чим чванятся — черв’яка з ніжками дали — диво!». І всевысовывался з гнізда, все роздивлявся.- Чадо, дитя, — турбувалася мати, — дивись — чебурахнешься!- Чим, чим? — питав Пудик.- Та не ніж, а впадеш на землю, кішка — чик! і з’їсть! — пояснював батько, відлітаючи на полювання. Так все і йшло, а крила рости не поспішали. Одного разу подув вітер — Пудик запитує:- Що, що?- Вітер дуне на тебе — чирик! і скине на землю — кішці! — пояснила мати. Це не сподобалося Пудику, він і сказав:- А навіщо дерева хитаються? Нехай перестануть, тоді вітру не буде…Пробувала мати пояснити йому, що це не так, але він не повірив — він любив пояснювати всепо-своєму.- Чисто крила йому обірвала кішка, — сказав Пудик,- одні кісточки залишилися!- Це людина,
вони всі безкрилі! — сказала горобчиха.- Чому?- У них такий чин, щоб жити без крил,
вони завжди на ногах стрибають, чу?- Навіщо?- Будь-ка у них крила, так вони б і ловили нас, як мис папою мошок…- Нісенітниця! — сказав Пудик. — Нісенітниця, нісенітниця! Всі повинні мати крила. Чать, на землехуже, ніж у повітрі. Коли я виросту великим, я зроблю, щоб всі літали. Пудик не вірив мамі; він ще не знав, що якщо мамі не вірити, це погано закінчиться. Він сидів насамом краю гнізда й на все горло виспівував вірші власного твору:Ех, безкрилий людина, У тебе дві ніжки, Хоч і дуже ти великий, Їдять тебе мошки! А ямаленький зовсім, Зате сам мошок їм. Співав, співав та й випала з гнізда, а горобчик за ним, а кішка — руда, зелені очі — тут кактут. Злякався Пудик, розчепірив крила, гойдається на сіреньких ногах і цвірінькає:- Честь маю, маю честь…А горобчик відштовхує його в бік, пір’я у неї стало дибки — страшна, хоробра, клювраскрыла — в око кішці цілить.- Геть, геть! Лети, Пудик, лети на вікно, лети…Страх підняв з землі воробьишку, він підстрибнув, замахав крилами — раз, раз і — на вікні! Туті мама підлетіла — без хвоста, але у великій радості, сіла поруч з ним, клюнула його в потилицю иговорит:- Що, що?- Ну що ж! — сказав Пудик. — Всього одразу не навчишся! А кішка сидить на землі, зчищаючи з лапи воробьихины пір’я, дивиться на них — руда, зелені очі исожалительно нявкає:- Мяа-аконький такий горобчик, наче ми-ышка… ма-на жаль…І все скінчилося благополучно, якщо забути про те, що мама залишилася без хвоста…