Дія відбувається на Уралі в 1919 р. Головний герой поеми — бандит Номах, романтичний персонаж, бунтар-анархіст, ненавидить всіх, хто жиріє на Марксі». Він пішов колись за революцією, сподіваючись, що вона принесе звільнення всьому роду людському, і ця анархічна, селянська мрія близька і зрозуміла Єсеніну. Номах висловлює в поемі його заповітні думки: про любов до бурі і ненависті до тієї рутинної, абсолютно неросійської, штучної життя, яку нав’язали Росії комісари. Тому і образ «позитивного» комісара Рассветова у Єсеніна виходить блідий.
Світанків протиставлений Номаху, але в головному єдиний з ним. Номах, в якому ясно вгадується Махно, Номах, що говорить про те, що по всій Росії множаться банди таких самих ошуканих, як він, — готовий і на вбивство, і на захоплення влади. Ніяких моральних гальм у нього немає. Але абсолютно аморальний і Світанків, який в молодості побував на Клондайку, провернув там біржову авантюру (видав скелю за золотоносну і зірвав куш після біржової паніки) і впевнений, що будь-які обмани хороші, якщо бідні обманюють багатих. Так що чекісти, які ловлять Номаха, нічим не краще його.
Номах влаштовує набіги на потяги, що йдуть по уральської лінії. Колишній робітник, а нині доброволець Замарашкин стоїть на варті. Тут відбувається його діалог з комісаром Чекистовым, який хаєт-ніякий Росію на чому світ стоїть — за голод, за дикість і звірство народу, за темряву російської душі і російської життя… Номах з’являється, як тільки Замарашкин залишається один на посаді. Спочатку він намагається заманити його в банду, потім пов’язує, викрадає ліхтар і з цим ліхтарем зупиняє поїзд. У поїзді Світанків з двома іншими комісарами — Чариным і Лобком — Розповідає про майбутню американізованої Росії, про «сталевий клізмі», яку треба поставити її населенню… Після того як Номах грабує поїзд, забирає все золото і підриває паровоз, Світанків особисто очолює його пошук. В кублі, де п’ють колишні білогвардійці і курять опій бандити, Номаха вистежує китаєць-сищик Литза-хун. Автор намагається показати в поемі ті головні рушійні сили російського життя, які позначилися до початку двадцятих років: тут і єврей Чекістів, справжнє прізвище якого — Лейбман, а заповітна мрія — європеїзувати Росію; тут і «співчуваючий» доброволець Замарашкин, яким одно симпатичні і комісари, і Номах; тут і комісари копалень, які вірять у те, що Росію можна поставити на диби і зробити процвітаючою державою… Але стихійної вольниці, стихійної мощі у всіх цих персонажів немає. Вона залишилася тільки в Номасі і в повстанці Барсуку. Їх тріумфом і закінчується поема: Номах і Борсук йдуть з чекістської засідки в Києві.
Єсенін не дає відповіді на питання, хто потрібен тепер Росії: абсолютно аморальний, але вольовий і рішучий Світанків або такий же сильний, але стихійно вільний Номах, що не визнає ніякої влади і ніякої державності. Ясно одне: ні Чекистову, ні безликим Чарину і Лобка, ні китайцеві Литза-хуну з Росією не зробити нічого. А моральна перемога залишається за Номахом, який у фіналі не випадково ховається за портретом Петра Великого і спостерігає за чекістами через його очниці.