Відкривають поему вірші про прекрасну природу, роздирається бурями насильства і свавілля Греції, героїчного минулого країни, що схилилася під п’ятою окупантів: «Ось так і ці острови: / Тут — Греція — вона мертва — / Але і у гробі хороша — / Одне лякає: де в ній душа?» Лякаючи мирне населення квітучих долин, на горизонті виникає похмура фігура демонічного вершника — чужого і для поневолених, і для поневолювачів, вічно несе на собі тягар фатальне прокляття («Хай буде шторм, лютий і похмурий, — / Все ж він світліше, ніж ти, Гяур!»). Символічним постає і його ім’я, що буквально означає в перекладі з арабської «не вірить в бога і з легкої руки Байрона стало синонімом розбійника, пірата, іновірця. Вдивившись в ідилічну картину мусульманського свята — закінчення рамазану — обвішаний зброєю і мучився невиліковна внутрішньої болем, він зникає.
Анонімний оповідач меланхолійно констатує запустіння, що запанувало в колись шумному і жвавому будинку турка Гассана, сгінувшего від руки християнина: «Ні гостей, ні рабів з тієї пори, як йому / Розсікла християнська шабля чалму!» В сумну ламентацию вторгається короткий, загадковий епізод: багатий турок зі слугами наймають човен, веля йому скинути в море важкий мішок з непізнаним «вантажем». (Це — зрадила чоловікові і пану прекрасна черкеска Лейла — але ні її імені, ні суті її «гріхи» знати нам поки що не дано.)
Не в силах відмовитися від спогадів про кохану і тяжко покаранной їм дружини Гассан живе лише спрагою помсти своєму ворогові — Гяуру. Одного разу, подолавши з караваном небезпечний гірський перевал, він стикається в гаю з засадой, влаштованої розбійниками, і, дізнавшись у їх ватажка свого кривдника, схоплюється з ним у смертельному бою. Гяур вбиває його — але катує персонажа душевна мука, сум за коханою, залишається нагальної, як і його самотність: «Так, спить Лейла, взята хвилею — / Гассан лежить в крові густий… / вгамує Гнів — кінець йому — / І йти геть мені одному!»
Без роду, без племені, відринутий християнською цивілізацією, чужий у таборі мусульман, він картаємо тугою за втраченим і померлим, а душа його, якщо вірити існуючим повір’ям, приречена на долю вампіра, з покоління в покоління приносить біду нащадкам. Інша справа — поліг смертю хоробрих Гассан (звістка про його загибель підручний з каравану приносить матері персонажа): «Той, хто з гяуром поліг у бою, / Всіх вище нагороджений у раю!»
Фінальні епізоди поеми переносять нас в християнський монастир, де вже сьомий рік живе дивний прибулець («Він по-чернечому одягнений, / Але відхилив святу обітницю / І не стриже волосся».). Приніс настоятелю щедрі дари, він прийнятий мешканцями монастиря як рівний, але ченці цураються його, ніколи не заставая за молитвою.
Химерна в’язь оповідань від різних осіб поступається місце сбивчивому монологу Гяура, коли він, безсилий ізбить не покидающее його страждання, прагне вилити душу безіменному слухачеві: «Я жив у світі. Мені життя дала / Немало щастя, більше — зла… / Ніщо була мені смерть, повір, /І в роки щастя, а тепер?!»
Несучи тягар гріха, він картає себе не за вбивство Гассана, а за те, що не зумів, не зміг позбавити від болісної страти кохану. Любов до неї, навіть за гробової рисою, стала єдиною ниткою, привязывающей його до землі — і тільки гордість завадила йому самому здійснити над собою суд. І ще — сліпуче бачення коханої, привидевшейся йому в гарячковому маренні…
Прощаючись, Гяур просить прибульця передати його давнього друга, ніколи предрекшему його трагічна доля, кільце — на пам’ять про себе, — і поховати без напису, зрадивши забуттю в потомстві.
Поему вінчають наступні рядки: «Він помер… Хто, звідки він — / Чернець в ті таємниці присвячений, / Але повинен їх таїти від нас… / І лише уривчастий розповідь / Про ту, про те нам зберіг пам’ять, / Кого любив і кого вбив».