Короткий зміст «Городок»

Татко поставив на стіл табакерку. «Піди-но сюди, Міша, подивися-ка»,- сказав він. Міша був слухняний хлопчик: негайно залишив іграшки і підійшов до папеньке. Так і було на що подивитися! Яка прекрасна табакерка! Пестренькая, з черепахи. А що на кришці! Ворота, башти, будиночок, інший, третій, четвертий,- і злічити не можна, і всі малий мала менше, та все золоті, а дерева-то теж золоті, а листочки на них срібні, а за деревами встає сонечко, і від нього рожеві промені розходяться по всьому небу.

— Що це за містечко? — запитав Мишко.

— Це містечко Дінь-Дінь,- відповів татко і торкнув пружинку…

І що ж? Раптом, невидимо де, заграла музика. Звідки чути ця музика, Міша не міг зрозуміти: він ходив і до дверей — не з іншою кімнати? і до годинника — не в годинах? і до бюро, і до гірці; прислухався то в тому, то в іншому місці; дивився і під стіл… Нарешті Міша впевнився, що музика точно грала в табакерці.

…Татко підняв кришку на табакерці, і що ж побачив Михайлик? І дзвіночки, й молоточки, і валик, і колеса… Мишко здивувався. «Навіщо ці дзвіночки? навіщо молоточки? навіщо валик з гачками?» — питав Міша у татуся. А татко відповідав: «Не скажу тобі, Міша; сам подивись уважніше так подумай: може-небудь відгадаєш. Тільки ось цієї пружинки не чіпай, а інакше все изломается». Татко вийшов, а Міша залишився над табакеркой. Ось він сидів-сидів над нею, дивився-дивився, думав-думав, чому дзвенять дзвіночки?

Між тим музика грає та грає; ось все тихше та тихше, неначе щось чіпляється за кожну нотку, як ніби щось відштовхує один звук від іншого. Ось Міша дивиться: внизу табакерки відчиняються дверцята і дверцята вибігає хлопчик з золотою головкою і в сталевий спідничці, зупиняється на порозі і манить до себе Мішу.

«Та чого ж,- подумав Мишко,- татко сказав, що в цьому містечку і без мене тісно? Ні, видно, в ньому живуть добрі люди, бачите, кличуть мене в гості».

— Будьте ласкаві, з великою радістю!

З цими словами Миша підбіг до дверцят і з подивом помітив, що дверцята йому припала точь-в-точь по зростанню. Як добре вихований хлопчик, він вважав обов’язком насамперед звернутися до свого провожатому.

— Дозвольте дізнатися,- сказав Мишко,- з ким я маю честь говорити?

— Дзень-дзень-дзень,- відповів незнайомець,- я хлопчик-дзвіночок, житель цього містечка. Ми чули, що вам дуже хочеться побувати у нас в гостях, і тому зважилися просити вас зробити нам честь до нас завітати. Дінь-дінь-дінь, дінь-дінь-дінь.

Міша чемно вклонився; хлопчик-дзвіночок взяв його за руку, і вони пішли. Тут Мишко помітив, що над ним був звід, зроблений з строкатої тисненої папірці із золотими краями. Перед ними був інший звід, тільки поменше; потім третій, ще менше; четвертий, ще менше, і так всі інші зводи — чим далі, тим менше, так що в останній, здавалося, ледь могла пройти голівка його провідника.

— Я вам дуже вдячний за ваше запрошення,- сказав йому Мишко,- але не знаю, чи можна буде мені ним скористатися. Правда, тут я вільно проходжу, але там, далі, подивіться, які у вас низенькі склепіння,- там я, дозвольте сказати відверто, там я і поповзом не пройду. Я дивуюся, як і ви під ними проходите.

Дінь-дінь-дінь! — відповів хлопчик.- Пройдемо, не турбуйтеся, йдіть лишень за мною.

Міша послухався. Справді, з кожним їх кроком, здавалося, склепіння піднімалися, і наші хлопчики всюди вільно проходили; коли ж вони дійшли до останнього зводу, тоді хлопчик-дзвіночок попросив Мішу озирнутися назад. Міша озирнувся, і що ж він побачив? Тепер той перший звід, під який він підійшов, входячи в дверцят, здався йому маленьким, ніби, поки вони йшли, звід опустився. Міша був дуже здивований.

— Чому це? — запитав він у свого провідника.

— Дінь-дінь-дінь! — відповідав провідник сміючись,- здалеку завжди так здається. Видно, ви ні на що вдалину з увагою не дивилися; вдалині все здається маленьким, а підійдеш — велике.

…Ось перед ними ще дверцят; вони відчинилися, і Міша опинився на вулиці. Що за вулиця! Що за містечко! Мостова вимощена перламутром; небо пестренькое, черепаховое, по небу ходить золоте сонечко; поманиш його, воно з неба зійде, кругом руки омине і знову підніметься. А будиночки-то сталеві, поліровані, криті різнокольоровими раковінкамі, і під кожного кришкою сидить хлопчик-дзвіночок з золотою головкою, у срібній спідничці, і багато, багато, і всі малий мала менше.

— Ні, тепер вже мене не обдурять,- сказав Мишко.- Це тільки мені так здається здалеку, а дзвіночки-то все оді-накие.

— Аж ось і неправда,- відповів провідник,- дзвіночки не одинакие. Якби всі були одинакие, то й дзвеніли б ми всі в один голос, як один інший; а ти чуєш, які ми пісні виводимо. Це тому, що, хто з нас більше, у того і голос товстіший.

…Між тим їх оточили хлопчики-дзвіночки, шарпали Мішу за сукню, дзвеніли, стрибали, бігали.

— Весело ви живете,- сказав їм Міша,- вік би з вами залишилося. Цілий день ви нічого не робите, у вас ні уроків, ні вчителів, та ще й музика цілий день.

— Дінь-дінь-дінь! — закричали дзвіночки.- Вже знайшов у нас веселощі! Ні,

Міша, погане нам життя. Правда, уроків у нас немає, так що ж у тім сенс? Ми б уроків не побоялися. Вся наша біда саме в тому, що у нас, бідних, ніякого немає справи; немає у нас ні книжок, ні картинок; немає ні татуся, ні матінки; нічим зайнятися; цілий день грай так грай, а адже це, Міша, дуже, дуже нудно. Повіриш.

— Так,- відповів Мишко,- ви говорите правду. Це і зі мною трапляється: коли після навчання примешься за іграшки, то так весело; а коли в свято цілий день все граєш так граєш, то до вечора і стане нудно, і за ту, і за іншу іграшку примешься — все не мило. Я довго не розумів, чому це, а тепер розумію.

— Так, крім того, на нас є інша біда, Міша: у нас є дядьки.

— Які ж дядьки? — запитав Мишко.

— Дядьки-молоточки,- відповідали дзвіночки,- які злі! то і справа що ходять по місту та нас постукують. Які більше, тим ще рідше «тук-тук» буває, а вже маленьким куди боляче дістається!

Міші захотілося дізнатися, чи правду каже царівна. Він нахилився й притиснув її пальчиком — і що ж? В одну мить пружинка з силою розвинулась, валик сильно закрутився, молоточки швидко залопотіли, дзвіночки заграли дребедень, і раптом пружинка лопнула. Все стихло, валик зупинився, молоточки потрапляли, дзвіночки згорнулися на бік, сонечко повисло, будиночки изломались… Тоді Мишко згадав, що татко не наказував йому чіпати пружинки, злякався і… прокинувся.

— Що уві сні бачив, Міша? — запитав татко.

Михайлик довго не міг опамятоваться. Дивиться: та ж папенькина кімната, та ж перед ним табакерка; біля нього сидять татко й матінка і сміються.

— Де ж хлопчик-дзвіночок? Де дядько-молоточок? Де царівна Пружинка? — питав Міша.- Так це був сон?

— Так, Мишко, тебе музика заколисала, і ти тут порядно задрімав. Розкажи ж нам, принаймні, що тобі приснилося!

— Так бачите, татко,- сказав Мишко, протираючи очі,- мені все хотілося дізнатися, чому музика в табакерці грає; ось я почав на неї старанно дивитися і розбирати, що в ній рухається і чому рухається; думав, думав, і став вже добиратися, як раптом, дивлюся, дверка в табакерці розчинилася…- Тут Мишко розповів весь свій сон по порядку.

— Ну, тепер бачу,- сказав татко,- що ти насправді майже зрозумів, чому музика в табакерці грає, а ти це ще краще зрозумієш, коли будеш вчитися механіці.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: