В кінці 1990-х Трифонова називали володарем дум. В останнє десятиліття інтерес до його творчості дещо згас. Але в тому і складається доля справжнього мистецтва, що воно пробивається і крізь цензурні рогатки, і крізь несправедливе забуття і байдужість. У 1999 р. відбулася перша міжнародна конференція, присвячена творчості Ю. Трифонова, талановитого російського письменника другої половини XX ст. створив унікальний художній світ — зліпок епохи, в яку йому випало жити. Зміст творів Трифонова великою мірою він автобіографічний, в основі багатьох сюжетних поворотів і доль героїв — його власна нелегка доля. Юрій Трифонов народився в сім’ї професійного революціонера Валентина Трифонова, розстріляного в 1938 р. Батьком письменник завжди пишався. Через багато творів Юрія Трифонова проходить мотив втраченого золотого дитинства в Будинку на набережній (Будинку уряду, як його називали в народі, — так багато представників нової революційної еліти жило тут, на дачі в Срібному Бору.
Слідом за арештом батька на сім’ю обрушилися важкі випробування. Вісім років провела у карагандинському таборі для членів сімей ворогів народу його мати. Тринадцятирічний Юра з сестрою та бабусею були виселені з колишньої квартири. Війна змусила їх евакуюватися в Ташкент.
Повернувшись до Москви, Ю. Трифонов працює на авіаційному заводі. У 1944 р. він стає студентом Літературного інституту. Перший його твір — повість «Студенти» (1951) — приносить йому Сталінську премію і гучний успіх. «Тепер з роману «Студенти», якими набита ціла полиця в моїй шафі, я не можу прочитати ні рядка», — зізнавався письменник у 1973 р.
Час, життєвий досвід. зміни в суспільній свідомості змусили Трифонова переглянути не тільки протиставлення скромного, наполегливої, всього домагається нелегким копіткою працею Вадима Бєлова, на чиєму боці його авторські симпатії, і блискучого, талановитого Сергія Палавина, якому все дається легко, без зусиль. У зрілих творах письменник інакше оцінить описані в повісті відносини колективу та індивідуальності. Їм буде докорінно переосмислений головний конфлікт — цькування інститутським колективом «космополіта» професора Козельського, автора книги про Достоєвського, талановитого і вимогливого викладача, наділеного, однак, поруч клішованих рис негативного персонажа. Вирішальний удар завдає йому Вадим Бєлов, виступивши від імені студентів на Вченій раді.
За іронією долі після присудження Сталінської премії Трифонов сам пережив подібне зібрання, осудившее його за те, що при заповненні анкет він не вказав, що його батько — ворог народу. Цій події присвячений один з розповідей останніх років «Недовге перебування в камері тортур». За повістю «Студенти» була досить довга смуга творчих невдач. Задумавши роман про будівництво каналу в Каракумах, Трифонов відправляється в Туркменію. Результатом тривалих і багаторазових відряджень стали збірка оповідань «Під сонцем» (1959) і роман «Угамування спраги» (1963). Смерть Сталіна, XX з’їзд, наступні зміни в суспільстві наклали відбиток на сюжет і характери другого роману Ю. Трифонова, в особливості на образ журналіста Петра Коришева, чий батько реабілітований посмертно. Образ людини, що живе «несправжнім життям», зломленого часом, виводить твір Трифонова за межі виробничого роману, риси якого виразно проступають в оповіданні про одного з «великих будов соціалізму».
У зрілій прозі Трифонова можна виділити два шари: історичні твори і твори, присвячені сучасності, так звані міські повісті. Однак умовність цього поділу стає очевидною при уважному прочитанні. Історія
Проникає в повісті про сучасність, а проблематика історичної прози тісно пов’язана з питаннями, актуальними в 1970-е роки. Робота над творами, присвяченими історичної та сучасної проблематики, йшла паралельно. За «міськими» повістями, написаними одна за одною — «Обмін» (1969), «Попередні підсумки» (1970), «Довге прощання» (1971) — була повість про Андрія Желябове «Нетерпіння» (1973). Потім Трифонов працює над повістю «Інше життя» (1975), героєм якої стає професійний історик Сергій Троїцький.
В таких творах, як «Будинок на набережній» (1976) і «Старий» (1978), взагалі неможливо відокремити минуле від сьогодення без насильства над художньою тканиною. У творах останніх років (роман «Час і місце», 1980; повість в оповіданнях «Перевернутий дім», 1980) всі роки і десятиліття, прожиті героями та автором, постають як масштабна історична епоха. У 1987 р. після смерті письменника опублікований раніше невиданий роман «Зникнення», в якому виразні перетинання з багатьма творами Трифонова («Відблиск вогнища», «Будинок на набережній», «Старий», «Час і місце»). За свідченням вдови письменника О. Трифонової, роман написаний у 1968 р. Документальна повість «Відблиск вогнища» (1965) стала поворотним моментом творчої долі Трифонова. За її публікацією пішов сплеск живого читацького інтересу до його творів, не иссякавшего до його смерті.
Ця повість присвячена революційній діяльності батька письменника. Вперше Ю. Трифонов намагається відповісти на мучать його питання: хто винен у трагічній долі батька; яка ціна швидких перетворень, рішучого втручання у хід історії. Оголена автобіографічність, гранична щирість надають документального твору особливе ліричне звучання.
В останньому своєму творі «Перевернутий дім» Трифонов відкидає всі літературні маски і говорить з читачем від першої особи про власну долю. Цикл присвячений закордонним поїздкам письменника. Крізь враження від цих поїздок переглядають інші місця і часи. Один з таких епізодів — спогад про відкликання редактора на розповіді Трифонова: «Все якісь вічні теми». Однак те, що колись здавалося молодому автору катастрофою (розповіді не прийняли до публікації), через багато років усвідомлюється як знак якості, як пророцтво довгого життя Ю. Трифонова в літературі.