Короткий зміст «Брати і сестри»

Пекашинский мужик Степан Андреянович Ставров зрубав будинок на схилі гори, в прохолодному сутінку величезною модрини. Та не будинок — хоромину двоповерхову з маленькою бічній хатою в додачу.

Йшла війна. У Пекашине залишилися старі, діти та баби. Без догляда на очах старіли і розвалювалися споруди. Але у Ставрова будинок — міцний, добротний, на всі часи. Підкосила міцного старого похоронка на сина. Залишився він зі старою і онуком Егоршей.

Не оминула біда і сім’ю Ганни Пряслиной: загинув чоловік Іван, єдиний годувальник. А в Ганни хлопці малий мала менше — Мишко, Лізка, близнюки Петька з Гришком, Федюшка та Тетянка. У селі бабу звали Анною-лялечкою. Була вона маленька та тончавая, з лиця гарна, а працівниця ніяка. Два дні минуло з тих пір, як отримали похоронку і на пустувало за столом місце батька сів старший, Мишко. Мати змахнула з лиця сльозу і мовчки кивнула головою.

Самій їй було хлопців не витягнути. Вона і так, щоб виконати норму, до ночі залишалася на ріллі. В один із днів, коли працювали з женками, побачили незнайомця. Рука на перев’язі. Виявилося, він з фронту. Посидів, потолковал з бабами про колгоспної життя, і вже на прощання запитали, як його звати-величати та з якого він села. «Лукашин, — відповів той, — Іван Дмитрович. З райкому до вас на посівну посланий».

Посівна була ох і важка. Людей мало, а з райкому наказано збільшувати посівні площі: фронту потрібен хліб. Несподівано для всіх виявився незамінним працівником Ведмедик Пряслин. Чого-чого не робив у свої чотирнадцять років. У колгоспі працював за дорослого мужика, та ще й на сім’ю. У його сестри, дванадцятирічної Лізка, справ та клопотів теж були повні руки. Витопити піч, з коровою впоратися дітей погодувати, в хаті прибрати, випрати білизну…

За посівної — покіс, потім жнива… Голова колгоспу Анфіса Мініна поверталася в свою порожню хату пізно ввечері і, не роздягаючись, падала на ліжко. А трохи світло, вона вже на ногах — доїть корову, а сама з острахом думає, що в колгоспній коморі закінчується хліб. І все одно — щаслива. Бо згадала, як в правлінні говорила з Іваном Дмитровичем.

Осінь не за горами. Хлопці скоро в школу підуть, а Мишко Пряслин — на лісозаготівлі. Треба сім’ю тягнути. Дуняшка ж Иняхина надумала вчитися в технікумі. Подарувала Міші на прощання мереживну хустинку.

Зведення з фронту все тривожніше. Німці вже вийшли до Волги. І в райкомі, нарешті, відгукнулися на неотступную прохання Лукашина — відпустили воювати. Хотів він наостанок порозумітися з Анфісою, та не вийшло. Ранок вона сама навмисне поїхала на сенопункт, і туди примчала до неї Варвара Иняхина. Клялася всім на світі, що нічого у неї не було з Лукашиным. Рвонулася Анфіса до перекладу, біля самої води зістрибнула з коня на мокрий пісок. На тому березі промайнула і розтанула фігура Лукашина.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам