У славному місті Ростові у попа ростовського соборного був один-єдиний син. Звали його Альоша, прозивали по батькові Поповичем. Альоша Попович грамоти не вчився, за книги не сідав, а вчився з малих років володіти списом, з лука стріляти, богатирських коней приборкувати. Сило й Альоша не великий богатир, зате зухвалістю та хитрістю взяв. Ось підріс Альоша Попович до шістнадцяти років, і нудно йому стало у батьківському домі. Став він просити батька відпустити його в чисте поле, широке роздолля, по Русі привільному поїздити, до синього моря дістатися, в лісах полювання. Відпустив його батько, дав йому коня богатирського, шаблю, спис гостре та лук зі стрілами. Альоша став коня сідлати, став приказувати: — Служи мені вірно, богатирський кінь. Не залиш мене ні мертвим, ні пораненим сірим вовкам на поталу, чорним воронам на расклевание, ворогам на наругу! Де б ми не були, додому привези! Одяг він свого коня по-князівськи. Сідло черкаське, попруга шовкова, узда золочена. Покликав Альоша з собою улюбленого друга Екима Івановича і вранці в суботу з дому виїхав шукати собі богатирської слави. Ось їдуть вірні друзі плече в плече, стремено в стремено, поглядають по сторонах. Нікого в степу не видно-ні богатиря, з ким би помірятися силою, ні звіра, щоб пополювати. Розкинулася під сонцем руська степ без кінця, без краю, і шарудіння в ній не чути, в небі птахи не бачити. Раптом бачить Альоша — лежить на кургані камінь, а на камені щось написано. Каже Альоша Екиму Івановичу; — Ну-ка, Екимушка, прочитай, що на камені написано. Ти добре грамотний, а я грамоті не навчений і читати не можу. Зіскочив Еким з коня, став на камені напис розбирати — Ось, Алешенька, що на камені написано: права дорога веде до Чернігова, ліва дорога до Києва, до князя Володимира, а прямо дорога — до синього моря, до тихих затонів. — Куди ж нам, Еким, шлях тримати? — До синього моря їхати далеко, до Чернігова їхати нема чого: там калачницы хороші. З’їж один калач — інший захочеться, з’їж іншого — на перину завалишься, не знайти нам там богатирської слави. А ми поїдемо до князя Володимира, може, він нас у свою дружину візьме. — Ну, так загорнемо, Еким, на лівий шлях. Загорнули молодці коней і поїхали по дорозі до Києва. Доїхали вони до берега Сафат-річки, поставили білий намет. Альоша з коня зіскочив, в намет увійшов, ліг на зелену траву й заснув міцним сном. А Еким коней расседлал, напоїв, прогуляв, стреножил і в луки пустив, тільки тоді пішов відпочивати. Вранці-світлом Альоша прокинувся, росою вмився, білим рушником витерся, став кучері розчісувати. А Еким схопився, за кіньми сходив, попоил їх, вівсом погодував заседлал і свого і Альошиної. Знову молодці пустилися в дорогу. Їдуть-їдуть, раптом бачать — серед степу йде дідок. Жебрак мандрівник — каліка перехожая. На ньому постоли із семи шовків сплетені, на ньому шуба соболина, шапка грецька, а в руках палиця дорожня. Побачив він молодцов, загородив їм дорогу: — Ой ви, молодці вдалі, ви не їздите за Сафат-річку. Став там станів злий ворог Тугарин, Змія си. н. Заввишки він як високий дуб, між плечима коса сажень, між очей можна стрілу покласти. У нього крилатий кінь — як лютий звір: з ніздрів полум’я пашить, з вух дим валить. Не їдьте туди, молодці! Екимушка на Альошу поглядає, а Альоша розпалився, розгнівався: — Щоб я та всякої нечисті поступився дорогу! Не можу я його взяти силою, візьму хитрістю. Братику мій, дорожній странничек, дай ти мені на час твоє плаття, візьми мої богатирські обладунки, допоможи мені з Тугарином впоратися. — Гаразд, бери, та дивись, щоб біди не було: він тебе в один ковток може проковтнути. — Нічого, як-небудь впораємося! Надів Альоша кольорове плаття і пішов пішки до Сафат-річці. Йде. на кийок спирається, накульгує. Побачив його Тугарин Змеевич, закричав так, що здригнулася земля, зігнулися високі дуби, води з річки виплеснулися, Альоша ледве живий стоїть, ноги у нього підкошуються. — Гей, — кричить Тугарин, — гей, странничек, не бачив ти Но-шу Поповича? Мені б хотілося його знайти, та списом поколоти, та вогнем попалити. А Альоша капелюх грецьку натягнув на обличчя, закряхтел, застогнав і відповідає старечим голосом: — Ох-ох-ох, не гнівайся на мене, Тугарин Змеевич! Я від старості оглухла, нічого не чую, що ти мені наказуєш. Під’їжджай до мене ближче, до убогого. Під’їхав Тугарин до Альоші, нахилився з сідла, хотів йому у вухо гаркнути, а Альоша спритний, увертлив був, — як вистачить його кийком між очей, — так Тугарин без пам’яті на землю ліг. — Зняв з нього Альоша дороге плаття, самоцвітами розшите, не дешеве сукню, ціною в сто тисяч, на себе надів. Самого Тугарина до сідла приторочил і поїхав назад до своїх друзів. А так Еким Іванович сам не свій, рветься Альоші допомогти, та не можна в богатирське справу втручатися, Ale?inoj слави заважати Раптом бачить Еким — скаче кінь що лютий звір, на ньому в дорогій сукні Тугарин сидить. Розгнівався Еким, розмаху кинув свою палицю в тридцять пудів прямо в груди Альоші Поповичу. Звалився Альоша замертво. А Еким витягнув кинджал, кинувся до звіра, хоче добити Тугарина. І раптом бачить — перед ним Альоша лежить. Упав додолу Еким Іванович, гірко розплакався: — Убив я, вбив свого названого брата, дорогого Альошу Поповича! Стали вони з каликой Альошу трясти, качати, влили йому в рот пиття заморського, розтирали лікувальними травами. Відкрив очі Альоша, встав на ноги, на ногах стоїть-хитається. Еким Іванович від радості сам не свій; Зняв він з Альоші плаття Тугарина, одягнув його в богатирські обладунки, віддав калике його добро. Посадив Альошу на коня, сам пішов поруч: Альошу підтримує. Тільки біля самого Києва Альоша чинності увійшов. Під’їхали вони до Києва в неділю, до обідньої пори. Заїхали на княжий двір, зіскочили з коней, прив’язали їх до дубовим стовпів і увійшли в світлицю. Князь Володимир їх ласкаво зустрічає. — Здрастуйте, гості милі, ви звідки до мене приїхали? Як звати вас по імені, величають по батькові? — Я з міста Ростова, син соборного попа Леонтія. А звуть мене Альошею Поповичем. Їхали ми чистої степом, зустріли Тугарина Змеевича, він тепер у мене в тороках висить. Зрадів Володимир-князь: — Ну і ти богатир, Алешенька! Куди хочеш за стіл сідай: хочеш-поруч зі мною, хочеш-проти мене, хочеш-поруч з княгинею. Альоша Попович не роздумував, він сів поруч з княгинею. А Еким Іванович став біля печі. Крикнув князь Володимир прислужників: — Розв’яжіть Тугарина Змеевича, принесіть сюди, в світлицю!
Тільки Альоша взявся за хліб, за сіль — розчинилися двері готелю, внесли дванадцять конюхов на золотій дошці Тугарина, посадили поруч із князем Володимиром. Прибігли стольники, принесли смажених гусей, лебедів, принесли ковші меду солодкого. А Тугарин нечемно поводиться, неввічливо. Вхопив лебедушку і з кістками з’їв, по хлібині цілої за щоку запихає. Згріб здобні пироги та в рот покидав, за один дух десять ковшів меду в глотку ллє. Не встигли гості шматочка взяти, а вже на столі тільки кісточки. Насупився Альоша Попович і каже: — У мого батюшки попа Леонтія була собака стара і жадібна. Вхопила вона велику кістку так і вдавилася. Я схопив її за хвіст, під гору метнув — то ж буде від мене Тугарину. Потемнів Тугарин, як осіння ніч, вихопив гострий кинджал і метнув його в Альошу Поповича. Тут би Альоші і кінець прийшов, та й скочив Еким Іванович, на льоту кинджал перехопив. — Братику мій, Альоша Попович, сам изволишь в нього ніж кидати чи дозволиш мені? — І сам не кину, і тобі не дозволю: нечемно у князя в світлиці сварку вести. А переведаюсь я з ним завтра в чистому полі, і не бути Тугарину живому завтра до вечора. Гості зашуміли, засперечалися, стали заклад тримати, все за Жура-рина ставлять-і кораблі, і товари, і гроші. За Альошу ставлять тільки княгиня Апраксія та Еким Іванович. Встав Альоша з-за столу, поїхав з Екимом в свій намет на Са-фат-річці. Всю ніч Альоша не спить, на небо дивиться, підкликає хмару грозову, щоб змочила дощем Тугариновы крила. Вранці-світлом прилетів Тугарин, над наметом в’ється, хоче зверху вдарити. Та не дарма Альоша не спав: налетіла хмара громова, грозова, пролилася дощем, змочила Тугаринову коню могутні крила. Упав кінь додолу, по землі поскакав. Альоша міцно в сідлі сидить, гострої сабелькой помахує. Заревів Тугарин так, що лист з дерев посипалося: — Тут тобі, Альошка, кінець: захочу — вогнем спалю, захочу — конем потопчу, захочу — списом заколю! Під’їхав до нього Альоша ближче і каже: — Що ж ти, Тугарин, обманюєш. Билися ми з тобою об заклад, що один на один поміряємося силою, а тепер за тобою стоїть незліченна сила! Озирнувся Тугарин тому, хотів подивитися, яка сила за ним стоїть, а Альоші тільки того і треба. Змахнув гострою шаблею і відсік йому голову! Покотилася голова на землю, як пивний казан, загула земля-матінка! Зіскочив Альоша, хотів взяти голову, та не міг від землі на вершок підняти. Крикнув Альоша Попович зичним голосом: — Гей ви, вірні товариші, допоможіть голову Тугарина з землі підняти! Під’їхав Еким Іванович з товаришами, допоміг Альоші Поповичу голову Тугарина на богатирського коня звалити. Як приїхали вони до Києва, заїхали на княжий двір, кинули серед двору чудовисько. Вийшов князь Володимир з княгинею, запрошував Альошу за княжий стіл, говорив Альоші ласкаві слова: — Живи ти, Альоша, в Києві, послужи мені, князю Володимиру. Я тебе, Альоша, пожалую. Залишився Альоша в Києві дружинником; Так про молодого Альошу старовину співають, щоб добрі люди слухали: Наш Альоша роду попівського, Він і хоробрий і розумний, та вдачею сварлив. Він не такий сильний, як напуском смів.