Короткий зміст «Білий гусак»

Якби птахам привласнювали військові чини, то цього гусака слід було б дати адмірала. Все у нього було адміральське: і постать, і хода, і тон, яким він розмовляв з іншими сільськими гусьми.
Ходив він важливо, обдумуючи кожен крок.
Коли гусак на мілині піднімався в повний зріст і розмахував пружними півтораметровими крилами, на воді пробігала сіра брижі і шуршало прибережні очерети.
Цієї весни, як тільки пообдуло путівці, я зібрав свій велосипед і поїхав відкривати рибачий сезон. Коли я проїздив вздовж села, Білий гусак, помітивши мене, пригнув шию і з загрозливим шипінням рушив назустріч. Я ледве встиг відгородитися велосипедом.
— От собака! — сказав прибіг сільський хлопчик. — Інші гуси як гуси, а цей. Нікому проходу не дає. У нього зараз гусенята, ось він і лютує.
— А мати-то їхні де? — запитав я.
— Гуску машина переїхала. Гусак продовжував шипіти.
— Легковажна ти птах! А ще татусь! Нічого сказати, виховуєш покоління.
Перелаюючись з гускою, я і не помітив, як з-за лісу наползла хмара. Вона росла, піднімалася сіро-сизої важкої стіною, без просвітів, без тріщинки, і повільно й невідворотно пожирала синяву неба.
Гуси перестали скубти траву, підняли голови.
Я ледве встиг накинути на себе плащ, як хмара прорвалася і обрушилася косим холодним зливою. Гуси, розчепіривши крила, полягли в траву. Під ними сховалися виводки.
Раптом по козирку кепки що жорстко стукнуло, і до моїх ніг скотилася біла горошина.
Я визирнув з-під плаща. По лузі волочилися сиві косми граду.
Білий гусак сидів, високо витягнувши шию. Град бив його по голові, гусак здригався і прикривав очі. Коли особливо велика градина потрапляла в тім’я, він згинав шию і тряс головою.
Хмара лютувала з наростаючою силою. Здавалося, вона, як мішок, распоролась вся, від краю до краю. На стежці в нестримною танці підстрибували, відскакували, стикалися білі крижані горошини.
Гуси не витримали і побігли. То тут, то там у траві, перемішаної з градом, миготіли скуйовджене головки гусенят, чути було їх сумне закличний писк. Деколи писк несподівано обривався, і жовтий «кульбаба», посічений градом, поникал в траву.
А гуси всі бігли, пригинаючись до землі, важкими брилами падали з обриву у воду і забивалися під кущі лозняка. Слідом за ними дрібною галькою в річку сипалися малюки — ті деякі, які встигли добігти.
До моїх ніг скочувалися вже не круглі горошини, а шматки наспіх обкатаного льоду, які боляче шмагали мене по спині.
Хмара промчала так само раптово, як і набігла. Луг, зігрітий сонцем, знову зазеленів. У поваленої мокрій траві, ніби в мережах, заплуталися посічені гусенята. Вони загинули майже всі, так і не добігши до води.
На середині луки ніяк не растаивала біла купина. Я підійшов ближче. То був Білий гусак. Він лежав, розкинувши могутні крила і витягши по траві шию. По дзьобу з маленької ніздрі збігала цівка крові.
Всі дванадцять пухнастих «кульбаби», цілі й неушкоджені, штовхаючись і давлячи один одного, висипали назовні.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: