В «Кавказі» автор зображує любов як сенс життя. «Але бог з ним, краще смерть, ніж ці муки». Героїня оповідання готова на смерть, ніж жити і не мати можливості бути з коханим. До загибелі приходить її чоловік: «…він ліг на диван і вистрілив собі в віскі з двох револьверів». Але в кінці герой загинув лише фізично. Коли він помер насправді? «І був темний огидний вечір…» — погода в природі відображає «погоду» в душах і свідомості всіх трьох персонажів, коли вони оказываеются на вокзалі, коли вирішуються їхні долі. Але для героїні і її коханого цей час — момент переживання: «…я похолов від страху: спізнилася або він в останню хвилину раптом не пустив її!». Офіцер же в цей момент, можливо, вже розумів, що більше не побачиться зі своєю дружиною. Але надія вмирає останньою: «Він шукав її в Геленджику, в Гаграх, в Сочі». Не знайшовши дружину ні по одному залишеного нею адресою, герой остаточно переконується, що у нього більше не дружини, немає сенсу життя. Тут він помирає духовно, від кулі ж гине лише тіло героя.
Звинувачує автор у цю смерть жінку? «Я думаю, що він на все здатний при його жорстокому, самолюбивом характер». Цими словами героїні Бунін дає зрозуміти, що вона ніколи не любила чоловіка, в цій родині ніколи не було духовної близькості: він говорив: «Я ні перед чим не зупинюся, захищаючи свою честь, честь чоловіка і офіцера!» 4 вона ж і не припустила про його кохання, так розмірковуючи про нього. Але чи міг жорстока людина, вибираючи між захистом своєї честі і приниженням, вистрілити не в коханця своєї дружини, а в свій власний скроню? Герой благородно відступає перед суперником, не примушуючи дружину до мук — властивий такий вчинок самолюбивому характеру?