Історія створення твору Валентина Распутіна “Пожежа”

Народився Валентин Распутін 15 березня 1937 року в Іркутській області, в селищі Усть-Уда. Природа, що стала близькою в дитинстві, оживе і заговорить в книгах. У великій автобіографічному нарисі однієї поїздки “Вниз і вгору за течією”, опублікованому в 1972 році, Распутін опише своє дитинство, велику увагу приділяючи саме природі, спілкування з односельцями – того, що вважає визначальним при формуванні душі дитини і його характеру. Перші публікації матеріалів Валентина Распутіна в газетах не випадково співпали з роками навчання в університеті, хоча саме по собі заняття журналістикою, що перейшло потім у самостійне літературна творчість, сам письменник не вважав визначеним.

Коли одного разу він опинився без грошей, йому запропонували попрацювати, не пориваючи з навчанням, в газеті “Радянська молодь”. Тридцятого березня 1957 року на її сторінках з’явився перший матеріал Распутіна. Журналістика захопила його. В альманасі “Ангара” стали з’являтися його нариси. У 1966 році Східно-Сибірським книжковим видавництвом була випущена книга “Край біля самого неба”. У тому ж році в Красноярську і виходить книга нарис “Вогнищеві нових міст”. Співпрацював у газеті “Красноярський комсомолець”, писав статті про будівництво залізниці Абакан – Тайшет, про Братську і Красноярської ГЕС. Перший розповідь, написаний Валентином Распутіним, називався “Я забув запитати у Льошки…”. Він був опублікований в 1961 році в альманасі “Ангара”. Навесні 1967 року Распутін отримав членський квиток Спілки письменників СРСР. Одне з чудових творів Валентина Распутіна “Василь і Василиса”. Розповідь цей вперше з’явився в тижневику “Літературна Росія” в самому початку 1967 року. З цього оповідання починається новий період у творчості Валентина Распутіна. Він став самостійним письменником, прозаїком – зі своїм стилем, своїм поглядом на світ. Влітку того ж року з’являється повість “Гроші для Марії”.

Вона була опублікована в альманасі “Ангара”, через місяць в журналі “Сибірські вогні”, а наступного року вийшла окремою книгою в столичному видавництві “Молода гвардія”. Потім, коли з’являться “Останній строк”, “Живи і поні”, “Прощання з Матьорою”, “Пожежа”, перша повість немов би розчиниться у світлі слави “молодших сестер” і у спорах, що виникли навколо них. Повість “Останній строк”, над якою Валентин Распутін почав працювати в 1969 році, вперше була опублікована в журналі “Наш сучасник”, в номерах 7, 8 за 1970 рік. Вона не тільки продовжувала і розвивала кращі традиції вітчизняної словесності – в першу чергу традиції Толстого і Достоєвського, – але і повідомляла новий потужний імпульс розвитку сучасної літератури. П’єсу “Останній строк” поставили у Мхаті та Болгарії. Асоціації, викликані останньої за часом повістю Валентина Распутіна “Пожежа”, вперше опублікованої в журналі “Наш сучасник”, №7 за 1985 рік, не випадково ведуть до більш раннього твору – “Прощання з Матьорою”.

Автор і сам підкреслює цю спадкоємність: “Пожежі” ми зустрічаємо наживающуюся на біді Клавку Стригунову – вона і на Матере була такою ж, і першою бігла з острова; майже німий, наділений богатирською силою дядя Міша Хампо дивно нагадує старого Богодула; та й сама Соснівка, в якій відбувається дія, – той самий новий селище, в який переїжджали жителі Матери. Немов через десять років письменник вирішив подивитися: що ж сталося з героями колишньої його повісті, які вони, як вплинув на них зміна умов життя, роду занять, оточення. Нехай про це скаже сам Валентин Распутін, тим більше, що питання, свого часу заданий йому, так і звучав: “Як створювалась ця повість? Як ви знайшли свого героя – Івана Петровича?” “Тут насамперед треба згадати повість “Прощання з Матьорою”, – відповідає письменник. – Я сам з “утоплеників” – так у нас на Ангарі називалися ті, чиї села від будівництва гігантських гребель пішли під воду…… Не оминуло цієї долі і моя рідна село Аталанка, якій, як і Матере, довелося переселятися і шукати з затопленням ріллі інших занять. А ці заняття були – рубати ліс… Із зміною занять змінилися звичаї, а з зміною моралі – все тривожніше за людину… Як знайшов героя повісті? Його й шукати не довелося, це мій сусід по селі Іван Єгорович Слободчиков. Колись, в оповіданні “Уроки французького”, я згадував його, – там це шофер, як воно і було насправді…

І випадок з пожежею невигаданий. Він теж був. Тільки не в моєму селищі, а в сусідньому, леспромхозовском”. Сюжет повісті, як завжди у Распутіна, простий: у селищі Соснівка на березі Ангари горять орсовские склади. Люди намагаються хоч щось врятувати від вогню. Хто ці люди, як вони ведуть себе в цій ситуації, чому вони роблять той чи інший вчинок? Письменника цікавить саме це, тобто людина і все, що з ним відбувається, – а це не може не хвилювати і нас усіх. Адже з людиною щось діється, якщо душа не знаходить спокою, метався, болить, стогне. Що ж з ним відбувається, і хто тому виною, і які причини? Всі ці питання немов витають над пахла димом пожежі Сосновкой, вимагаючи відповіді.

Іван Петрович почув крики: “Пожежа! Склади горять!” І не випадково здалося шоферові, “ніби крики йдуть з нього”, – душа теж горіла. Так і вони пройдуть через всю повість – дві пожежі, пов’язані один з іншим внутрішньою логікою. Чому ми такі? – запитує письменник. – Чому людина, яка має високий потенціал, хто думає не тільки про себе, але і про людей, про майбутнє, став заважати?

В одинадцятому розділі, майже композиційному центрі повісті, Распутін, немов з’єднавшись з героєм, висловлює все, що наболіло, що не дає спокою і чому він присвятив багато публіцистичні статті. Ці роздуми героя про душі, совісті і правді, цей апогей його внутрішнього пожежі і є та моральна призма, крізь яку ми більш оголенно бачимо, що відбувається у Соснівці, і з Єгоровим. У фінальній главі повісті, де ми бачимо героя наодинці з природою, виразно звучить думка, що “ніяка земля не буває безродний”, що це залежить від людини, від того, який він. Все далі і далі йдучи з охопленого послепожарной суєтою і емоційністю селища, спостерігаючи гору, ліс, затока, небо, Єгоров відчуває, як “легко, освобожденно і рівно шагается йому, ніби винесло його, нарешті, на вірну дорогу”. Чи повернеться він? Піде назавжди з Соснівки? Цими питаннями закінчується повість, схожа на болюче питання, яке ставить саме життя. Крім нас, ніхто на нього не відповість. Час йде, земля чекає, її суд наближається.

До часу появи “Пожежі” у пресі хіба тільки “Сумний детектив” Віктора Астаф’єва з сучасних творів викликав таку лавину статей, суперечок, дискусій, обговорень. Причина такої зацікавленості полягає, насамперед, у тому, що Распутін одним з перших підняв саме в художньому творі підняв найсучасніші, архіважливі проблеми, на які багато років поспіль в пориві рожевого оптимізму закривали очі. На мою думку, Валентин Распутін написав потрібний твір. Воно показує, що люди по своїй натурі двулики. У звичайному житті вони ведуть себе нормально, але як тільки підвертається випадок, вони відкриваються всім. І під годину те, що відкривається, не завжди є добрим. У своєму творі Распутін показав жителів Соснівки в екстремальній ситуації, і вони показують свою сутність. Хтось намагається щось зробити, а хтось намагається збагатитися. Навіть ті, за ким раніше такого не водилося, тягнули все, що могли винести. Распутін спробував розкрити сутність людини і мені здається, що це йому вдалося.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: