Важкі для Росії шістдесяті роки минулого століття виявилися найбільш плідними і важливими для М. Е. Салтикова-Щедріна. Протягом десяти років (з 1858 по 1868 рік), виключаючи два з половиною роки (1862-1864), Салтиков служив віце-губернатором у Твер і Рязань, головою казенної палати в Пензі, Тули й Рязані. Державна служба не перешкодила письменникові побачити правду і служити їй всі роки. Салтиков був людиною справедливим, чесним, непідкупним, вимогливим, принциповим, боровся зі зловживаннями чиновників і поміщиків, і тому відносини з “вищим суспільством” у нього не склалися. До того ж гіркий “досвід” вятської посилання, під час якої молодий Салтиков боровся з хабарництвом, зловживаннями влади, став школою життя.
“Провінційна життя – велика школа, а школа брудна”,- повідомляв письменник братові в грудні 1852 року. Саме в північному місті Салтиков захищав селян, а після, характеризуючи суть державної системи самодержавства, стверджував, що “в провінції існує не дія, а свавілля поліцейської влади, абсолютно переконаною, що не вона існує для народу, а народ для неї”.
“Губернські нариси” відкрили рахунок сатиричних творів Салтикова-Щедріна, підготували появу сатиричного роману-огляду “Історія одного міста”.
У 1868 році Салтиков залишає державну службу, розчарувавшись в її призначенні і зрозумівши свою нездатність що-небудь змінити в житті народу. Накопичені враження знайшли відображення у яскравому, незвичайний і сміливий творі, різко відрізняється від ряду створених в ці роки творів російських письменників, так і самого Салтикова-Щедріна.
Образ міста Глупова як втілення самодержавно-поміщицького ладу виник у письменника ще в нарисах початку 60-х років, коли визвольна боротьба російського народу переживала піднесення. “Наші глуповские справи”, “Глупов і глуповцы”, “Глуповское розпуста”, “Наклеп” та інші нариси показували неминуче падіння Глупова і перемогу міст Буянова і Умнова, яким належало майбутнє.
На час залишивши роботу над циклом “Помпадуры і помпадурши, Салтиков загорівся ідеєю створення роману “Історія одного міста”, тематично споріднених “Помпадурам і помпадуршам”.
У січні 1869 року… сатирик виступає з першими головами “Опис градоначальникам” і “Органчик” в журналі “Вітчизняні записки” (№ 1), але до кінця року призупиняє роботу, щоб здійснити ідею створення казок (“Повість про те, як один мужик двох генералів прогодував&;raquo;, “Пропала совість”, “Дикий поміщик”). Крім цього, намітилося твір “Господа ташкентцы”, треба було довести до логічного кінця “Ознаки часу” та “Листи про провінції”. Не залишає Салтиков роботу в журналі: з’являється серія публіцистичних і літературно-критичних статей і рецензій.
Повернувшись до роботи над романом, вже в № 1-4, 9 (“Вітчизняні записки”) 1870 року він публікує продовження “Історії одного міста”. У 1870 році книга вийшла окремим виданням під назвою “Історія одного міста. По справжніх документах видав М, Тобто Салтиков (Щедрін)”.
“Історія одного міста” викликала безліч тлумачень і обурення, що змусило Салтикова відповісти на статтю відомого публіциста А. Суворіна. Автор критичної статті “Історична сатира”, що з’явилася в квітневому номері журналу “Вісник Європи” за 1871 рік, звинуватив письменника у глум над російським народом і перекручуванні фактів російської історії, не проникаючи в глибину задуму і сутність художньої своєрідності твору. В. С. Тургенєв називав книгу чудової і вважав, що в ній відображена “сатирична історія російського суспільства в другій половині минулого та на початку нинішнього століття”. ….
М. Е. Салтиков-Щедрін знав, що “письменник, якого серце не переболіло усіма болями того суспільства, в якому він діє, навряд чи може претендувати в літературі на значення вище посереднього і дуже скороминучого”.
Тим не менш колишній інтерес читаючої публіки до творчості Салтикова після публікації роману дещо згас (письменник сам усвідомлював це). Але цей твір знайшов своїх читачів: через півстоліття М. Горький говорив: “Необхідно знати історію міста Глупова, – це наша російська історія; і взагалі неможливо зрозуміти історію Росії у другій половині XIX ст. без допомоги Щедріна – самого правдивейшего свідка духовної убогості і нестійкості…”