Людям властиво носити маски. Дехто додає до них ще й костюми. А є такі, хто до всього цього дописує роль. І йдеться тут зовсім не про соціальні масках або професійному лицедействе, а про своєрідне хобі.
Читаю і граю
Бажання перевтілитися в когось іншого — досить поширене в наш час захоплення багатьох дорослих людей. Зазвичай об’єктами перевтілень стають герої фільмів і літературних творів. Напевно, у кожного є та книга, яку хочеться прожити замість або паралельно своєму реальному житті, але далеко не кожній вдається ожити, нехай і стараннями своїх шанувальників. Навіть у геніальних авторів не завжди вистачає творчих сил, щоб винести придуманий ними світ за межі паперових сторінок. Натомість письменники, які не могли і думати про такий популярності, стають кумирами «рольовиків».
Насправді, книги-то тут ні при чому. Марно шукати розгадку в хитрощах стилю і сюжету: різні люди починають свій шлях у ролевій світ як з романів Толкієна, так і з праць Тарле і реляцій Великої армії». Правильніше шукати витоки тяги до рольовому світу в самій природі гри. Наприклад, згадати стару і затерту до дірок істину: чоловік від хлопчика відрізняється лише ціною іграшок. Хоча чому ми говоримо тільки про чоловіків? Хіба жінки в наш вік емансипації не дозволяють собі витрачатися на ті ж самі іграшки? Щоправда, вони при цьому роблять такий загадковий вигляд, що звинувачувати їх у прихильності до гри навіть якось дико — ще борщ варити перестануть. Але факт залишається фактом: більшість дорослих людей, маючи досить вільного часу, не проти зануритися в дитинство і вдатися перевтілень.
У термінах голою психології всю цю ситуацію і виникають навколо відносини описав Ерік Берн. Якщо ви ознайомитеся з його теорією ігор і приймете її як істину, вам, можливо, зникне повертатися у світ фантазій і мрій, так що не поспішайте розлучатися з казкою, тим більше, що найчастіше в ній немає нічого небезпечного. Про цілком нормальну тягу дорослих людей періодично переодягатися в медсестру або поліцейського ми з вами вже говорили, так що тепер прийшла пора поговорити про більш відірваних від реальності ролях. Отже, вперед, …лицарі і сталкери, хоббіти і ельфи!
Поштовхи і S. T. A. L. K. E. R. bl
Мабуть, перше, що приходить на розум, коли піднімається тема перевтілень, — рольові ігри. До того моменту, поки на російський ринок не хлинув потік дешевих китайських моделей зброї, найбільш поширеним способом відходу в світ міфічних битв був толкинизм. В основі цих рольових ігор лежала, як неважко здогадатися, трилогія «Володар кілець» оксфордського професора Дж.Р.Р.Толкіна. Абсолютно раптово виявилося, що його книги цікаво не тільки читати, але й відігравати — вибираючись в ліси і влаштовуючи бої за мотивами тільки що прочитаного.
Початок масовому перепиливанию лижних палиць на ельфійські мечі було покладено наприкінці вісімдесятих років, коли замучена піонерськими багаттями та офіційною пропагандою молодь із захватом почала вивчати світ «Володаря кілець». Навряд чи ветеран Першої світової війни і активний здобувач Другої світової Джон Рональд Руел Толкін припускав, який переворот створить в душах вчорашніх радянських піонерів видання його книги. Багато юнаків і дівчат із захватом вчитувалися у сторінки з безліччю помилок і друкарських помилок, щоб в повній мірі насолодитися пригодами відважних героїв в землях, населених гобітами, ельфами, гномами, ельфами та могутніми чарівниками. Можливо, якби на дворі часи більш ситі і спокійні, все це так і залишилося на книжкових сторінках, але смутний вітер змін вже виразно відчувався і молоді з усіх сил шукали себе. Про це приголомшливо писали у своїй книзі колись вельми одіозні «Грибні ельфи»: «…чутка стверджувала однозначно — чарівний світ є! Він величезний і прекрасний, а добро і зло в ньому представлено яскравіше, ніж у повсякденному житті: зло — не тільки наркоманами і кримінальниками, а добро як-то ще, крім абстрактних понять».
В кінці 80-х — початку 90-х почали проводитися перші «Хоббитские ігрища» (ХІ або ХИшки), згодом стаючи досить масовими. Не маючи ніякої серйозної або, боронь боже, офіційної організації, які реалізуються лише на ентузіазмі учасників, вони досить швидко перетворювалися в алкотуризм з неабиякою часткою травматизму, але романтика самих заходів затьмарювала всі ризики. Звичайний випускник ПТУ, який виявився непотрібним в роздертій економічній системі країни, міг перетворитися у блискучого воїна Середзем’я, шокуючи жах на своїх супротивників і зачаровуючи прекрасних принцес.
Не буду втомлювати читача віхами становлення культури толкинизма в Росії. Ця субкультура розвивалася широко і бурхливо, з усіма можливими девіаціями. Наприклад, під час Всеросійського перепису населення чимале число «поштовхів» записувалося гобітами, ельфами та орками.
У сучасній Росії тусовка толкіністів переживає епоху заходу, практично не залучаючи нових прихильників. Розпочавшись як поганенький аматорський театр, вона швидко втратила актуальність у тих, хто дійсно хотів бачити шоу або брати участь у ньому. Ті ж, хто шукав можливості виплеснути свою агресію і молодечу відвагу в боях, з часом переорієнтувалися на більш профільні заняття — профбоі, історичне фехтування, реконструкцію. У підсумку в тусовці залишилися або остаточні ентузіасти, або покидьки і ізгої інших околоролевых рухів, що ніяк не могло сприяти розвитку.
На кінець популярності толкинистского руху припадає зліт популярності ігор по Всесвіту S. T. A. L. K. E. R. — комп’ютерній грі про зоні навколо Чорнобильської АЕС. Правда, розвиток цієї тусовки йшло стрибкоподібно і нерівномірно. В результаті якщо в Москві і Санкт-Петербурзі по Сталкеру проводять масові і дуже цікаві ігри, то на периферії сталкери лише продовжують деградацію рольового руху, нерідко стаючи фігурантами різних дурниць і неприємностей, замішаних на алкоголь і нехтування технікою безпеки.
Наш страйкбол проти буржуазного эирсофта
Мабуть, на піку популярності серед різноманітних чоловічих ігор зараз знаходиться страйкбол. По своїй суті він являє командну військово-тактичну гру, учасники якої використовують точні пневматичні копії реальних моделей зброї. В якості основного боєприпасу застосовуються пластикові кульки калібру 6 мм: кожне попадання такого несе гравцеві «смерть».
Цей вид гри популярний не тільки в Росії, але і в багатьох інших країнах, включаючи США, Японію і ряд європейських держав. Правда, за бугром дане звеселяння називається эирсофт (airsoft), і в цьому багато вітчизняних страйкболісти бачать корінь протиріччя між «нами» і «ними». Наприклад, в європейських країнах, де мені доводилося спостерігати подібні ігри, люди ставляться до них з куди меншим фанатизмом, ніж прийнято у нас на батьківщині. У нас же страйкбол придбав риси субкультури: багато людей починають носити елементи уніформи в повсякденному житті, намагаються привнести в гру якісь елементи, абсолютно не властиві цій забаві спочатку. Наприклад, якщо «новонароджений» эирсофт представляв собою прості «пострелушкі», аналогічні пейнтбольним офісним баталій, то в російській версії все обросло чисто армійським антуражем — протоколи ведення радіозв’язку, накази, звання і т. п. В окремих випадках може мати місце і мілітаризація побуту. Втім, якщо це комусь подобається, то чому б і ні.
Лише б не страждали інші
З давніх часів вважається, що страйкбол — гра друзів. Це гасло, аж ніяк не беззаперечний в наш час, має на увазі і головний принцип — гра ведеться на чесність. Дійсно, попадання кулькою дуже важко зафіксувати зі сторони, а біль не так вже сильна — можна перетерпіти. Доводиться покладатися на чесність супротивника: він сам повинен зафіксувати попадання, підняти руки, пов’язати червону пов’язку і відправитися в «мертвяк» — спеціальне місце на полігоні, де «загиблі» очікують нового шансу увійти в гру.
Одночасно з першими, ще нечисленними, іграми, стали формуватися різноманітні комітети та асоціації страйкболістов — органи здебільшого марні, але намагаються всіляко обґрунтувати свою потрібність. Це послужило основою для формування численних стандартів, кодексів, зводів правил (мабуть, єдина здорова ініціатива, реально поліпшила клімат), стоп-листів, куди заносилися «неугодні» команди. Вся ця бюрократія накладає ряд обмежень на гравців, але тим не менш, при належній сметливости і загальної адекватності, життя не ускладнює.
Для того, щоб грати в страйкбол, бажаючому буде потрібно невеликий список:
- від п’яти до десяти однодумців (саме така кількість, в залежності від регіону, потрібно для організації страйкбольной команди);
- однаковість форми (всередині команди);
- однаковість елементів спорядження і моделей зброї.
Знайти відповідну гру в своєму регіоні не так і складно — у вік Інтернету це роблять на тематичних форумах. Правда, на великі офіційні ігри або на так звані приватки ви не потрапите, дізнавшись про страйкболі лише з цієї статті: там потрібні рекомендації або поручительства гравців інших команд. Крім деякої частки снобізму, тут міститься і значна частка розумного: так вдається зробити гри безпечніше, цікавіше і приємніше.
Якщо у вашому оточенні недостатньо бажаючих «погратися в солдатики» — теж не проблема. На тих же форумах легко знайти пропозиції про набір бійців у вже існуючі об’єднання. Одним з критеріїв вибору може бути, наприклад, тема команди. Сьогодні основна маса страйкбольных команд якщо і не підійшла впритул до реконструкції і моделювання, то має певні орієнтири серед існуючих військових підрозділів. Хтось намагається відповідати зовнішньому вигляду армій НАТО, хтось залишається вірним образом захисника Вітчизни, а хтось і зовсім обирає в якості об’єкта для наслідування наймані джаз-банди, начебто Blackwater. Помилково вважати, що у всіх цих хлопців геть відсутнє почуття патріотизму: в першу чергу людьми рухає інтерес і бажання грати, а тільки «за наших» грати неможливо.
Придбання уніформи і зброї — дуже серйозний крок на шляху у світ страйкболу. Без усього цього інвентарю потрапити на гру просто неможливо. В той же час придбання дорогого спорядження часто робиться на свій страх і ризик — якщо не зачепить гра, не сойдешься з однокомандниками і доведеться переходити в інший стандарт? Загалом, є про що подумати. Після того, як остаточне рішення прийнято, ласкаво просимо на тематичні форуми: там вам порадять все необхідне. Для стартового комплекту доведеться запастися тисяч двадцять п’ять чи тридцять. Деякі примудряються стартувати і з меншими витратами, але дуже швидко список необхідних елементів поповнюється новими найменуваннями. Взагалі, практика показує, що чим більше часу і грошей страйкболист починає витрачати на своє спорядження, тим більший спектр розваг йому стає по плечу. Тут і доступ до закритих приватним заходів, про які «прості смертні» можуть навіть не чути, і інтерес від застосування гри найбільш сучасних військових технологій, начебто тепловізорів і т. п. Важливо тільки не впасти в типовий снобізм.
Підготовка лицаря
Як би не був зовнішній вигляд сучасного страйкболиста наближений до реального вигляду бійця спецпідрозділу, частенько відмінності будуть видні неозброєним оком. Все-таки для першого бої — лише хобі, а другий займається цим професійно. Мало хто з страйкболістів, наприклад, в змозі здати нормативи з фізичної підготовки, прийняті в обраних ними арміях. Але є і такі види ігор, де без належної підготовки просто нічого робити. Тут я кажу, в першу чергу, про історичному фехтуванні, профбоях і реконструкціях.
В основі цих видів розваг лежить цілком природна тяга чоловіків періодично мірятися силою, помножена на інтерес до історії і силового спорту. Кажучи спрощено, все зводиться до відтворення лицарських турнірів, змагань і т. п. Поєдинки ведуться по найрізноманітнішим правилами, в металевих обладунках і металевим ж зброєю. Зрозуміло, що без правильної підготовки нічого, крім травм, на цьому терені не знайти. Однак через синці, садна і навіть переломи виковується міцність тіла і характеру.
Але доступ у світ історичного фехтування дозволено не тільки чоловікам: знайдуть собі там почесне місце і представниці слабкої статі. Причому їм не доведеться махати важким молотом у кузні або мечем на ристалищі. Зазвичай дівчата на таких заходах беруть участь у змаганнях лучників, конкурсах історичного костюма, змаганнях менестрелів. Зрештою, якщо благородні лицарі сходяться на турнірі, то не заради прихильності прекрасної дами?
Життя — театр, а люди в ньому — актори. Очевидно, практично кожному хотілося б помістити своє хобі в рамки якогось театрального дійства. Хтось при цьому імпровізує, довіряючи результат п’єси своїм власним діям, хтось грає строгий історичний сценарій — до таких, наприклад, відносяться історичні реконструкції конкретних битв, де результат заздалегідь відомий і хід дійства прописаний по хвилинах. Кому-то в грі подобаються змагальність і перемога, хтось цінує саму можливість поринути в атмосферу вистави, найбільш повно зіграти свою роль. У світі гри кожна людина зможе знайти собі заняття до душі — треба лише перестати приховувати від себе бажання пограти.
