Найвищим художнім досягненням А. Н. Островського в передреформні роки стала драма “Гроза”. Автор переносить нас у провінційне купецьке містечко Калинов, жителі якого вперто тримаються за століттями сформований образ життя. Але вже на початку п’єси стає ясно, що ті загальнолюдські цінності за які ратує Домострой, давно вже втратили свої сенс для неосвічених мешканців Калинова. Для них важлива не суть людських відносин, а лише форма, дотримання пристойностей. Не дарма в одному з перших дій “матінка Марфа Гнатівна” – Кабаниха, свекруха Катерини – отримала вбивчу характеристику: “Ханжа, добродію. Жебраків оделяет, а домашніх поїдом їсть”. А для Катерини, головної героїні драми, патріархальні цінності сповнені глибокого сенсу. Вона, заміжня жінка, полюбила. І щосили намагається боротися зі своїм почуттям, щиро вважаючи, що це страшний гріх. Але Катерина бачить, що нікому в світі і справи немає до справжньої суті тих моральних цінностей, за які вона намагається чіплятися, як потопаючий за соломинку. Навколо вже все валиться світ “темного царства” в муках помирає, і все, на що вона намагається спертися, виявляється порожньою оболонкою. Під пером Островського драма задумана з побуту купецтва переростає в трагедію.
Основна ідея твору – конфлікт молодої жінки з “темним царством”, царством самодурів, деспотів і невігласів. Дізнатися, чому виник цей конфлікт і чому кінець драми такий трагічний, можна, заглянувши в душу Катерини, зрозумівши її уявлення про життя. І це можливо зробити, завдяки майстерності А. Н. Островського.
За зовнішнім спокоєм життя криються похмурі думки, темний побут самодурів, які не визнають людську гідність. Представниками “темного царства” є Дикої й Кабаниха. Перший – закінчений тип купця-самодура, сенс життя якого полягає в тому, щоб будь-якими засобами сколотити капітал. Владна й сувора Кабаниха – ще більш лиховісна й похмура представниця Домострою. Вона строго дотримує всі звичаї і порядки патріархальної старовини, поїдом їсть домашніх, проявляє святенництво, обдаровуючи жебраків, не терпить ні в кого прояви особистої волі.
Островський малює Кабаниху як убежденную захисницю підвалин “темного царства”. Але навіть у своїй родині, де всі покірно їй підкоряються, вона бачить пробудження чогось нового, чужого і ненависного їй. І Кабаниха гірко нарікає, відчуваючи, як життя руйнує звичні для неї ставлення: “Нічого не знають, ніякого порядку. Попрощатися-то шляхом не вміють. Так от старовина і виводиться. Що буде, як люди похилого віку перемруть, як буде світло стояти, вже й не знаю. Ну, та вже те добре, що… не побачу нічого”. Під цієї смиренної скаргою Кабанихи – людиноненависництво, неразлучное з релігійним ханжеством.
Розвиток дії в “Грозі” поступово розкриває конфлікт драми. Ще велика влада Кабанихи і Дикого над оточуючими. “Але дивовижна річ, – пише Добролюбов у статті “Промінь світла в темному царстві”, – самодури російського життя починають, проте ж, відчувати якесь невдоволення і страх, самі не знаючи перед чим і чому. зросла інше життя, з іншими началами, і хоча далеко вона, ще й не видно добре, але вже дає себе передчувати і посилає нехороші бачення темному свавіллю самодурів”. Таке “темне царство” – втілення всього ладу життя царської Росії: безправ’я народу, свавілля, пригнічення людської гідності.
У цей світ Диких і Кабаних потрапляє Катерина – натура поетична, мрійлива, волелюбна. Світ її почуттів і настроїв сформувався в батьківському будинку, де вона була оточена турботою і ласкою матері. В атмосфері лицемірства і настирливості, дріб’язкової опіки конфлікт між “темним царством” і душевним світом Катерини зріє поступово. Катерина терпить лише до пори. “А вже коли мені дуже тут опостылеет, так не втримати мене ніякою силою. У вікно викинуся, у Волгу кинусь, не хочу тут жити, так не стану, хоч ти мене ріж!” – каже вона.
Не знайшовши відгуку в серці недалекого і забитого чоловіка, її почуття звертаються до людини, несхожого на всіх оточуючих. Любов до Бориса спалахнула з силою, властивою такій вразливій натурі, як Катерина, вона стала сенсом життя героїні. Катерина вступає в конфлікт не тільки з навколишнього федой, але і самою собою. У цьому трагізм становища героїні.
Якби сценою покаяння завершувалася драма, в ній була б показана непереможність “темного царства”. Але драма завершується моральною перемогою Катерини і над силами, сковывавшими її свободу, і над тим, що сковувало її волю і розум. Катерина вирішується на самогубство. Самогубство героїні – це протест проти нікчемного життя, проти темних сил царства Домострою. Якщо жінка, найбільш безправна істота, та ще в темному, відсталої середовищі купецтва, що не може більше миритися з гнітом “самодурной сили”, значить, серед знедолених, забитих людей зріє обурення, яке повинно спонукати народ до рішучої боротьби.
Для свого часу, коли Росія пережила період величезного суспільного підйому перед селянською реформою, драма “Гроза” мала важливе значення. Образ Катерини належить до кращих образів жінок не тільки у творчості Островського, але і у всій російській художній літературі.