По яскравому і вашим речі Л. Леонова, рубіж ХІХ і ХХ ст. перетнула “трійка” великих російських письменників: Л. Н. Толстой. А. П. Чехів і А. М. Гіркий. У цій трійці “корінником” був Толстой Л., але саме Горькому, наймолодшому з них, судилося стати, як міст, ідею літературного служіння з ХІХ до ХХ століття. Він став живуть у сучасності класиком і для тих, хто шанує визнавав це, і для тих, хто завзято це заперечував.
Ново, яскраво і сміливо прозвучало слово молодого Горького. Песимізму, соціального цинізму, втоми від життя він протиставив ідею свободи, подвигу: “Потрібні подвиги, подвиги! Потрібні такі слова, які б звучали, як дзвін набату, турбували все і, струшуючи, штовхали вперед”.
“Настав час потреби в героїчному” – так письменник визначив суспільну потребу, на яку відповів створенням романтичних образів сильних, гордих і пристрасних героїв, що протиставлені “нудним людям” (оповідання “Макар Чудра”, “Стара Ізергіль”).
Створюючи образи таких героїв, Горький не боявся “прикрашати” життя, використовуючи художні прийоми, знайдені романтиками-попередниками. Це і опис виняткової особистості у виняткових обставинах, екзотичний пейзаж та портрет, які підкреслюють цю винятковість, як антитеза основа композиції твору, близькість прозового слова до віршованої, ритмічність, насиченість стежками, символіка.
Починаючи з перших творів, у творчості Горького звучить питання “як жити?” Він стає одним з основних в оповіданні “Стара Ізергіль” (1895). Кожен герой твору – Ларра, Данко, Ізергіль – особистість яскрава, що підноситься над буденністю. Але виявляється, що наявність якостей сильної особистості ще недостатньо для позитивного ставлення до неї. Набагато більш важливо те, на досягнення яких цілей спрямована ця сила.
В протиставленні і зіставленні героїв твору затверджується ідея подвигу в ім’я загального щастя. Герой однієї з легенд – Ларра, син жінки і орла – покараний за свою гординю страшною карою: він приречений на вічне життя в самоті. Від імені древнього народу судять старійшини, які уособлюють мудрість одвічних законів єднання, поваги, людяності.
У самовідданому служінні людям – сенс життя Данко, що підтверджує висновок Ізергіль про те, що “в житті завжди є місце подвигам”. Тяготи шляху, обурення і нерозуміння людей, їх страх і жах – все довелося подолати Данко, освещавшему шлях своїм палаючим серцем. Любов до людей і жалість до них дають сили герою.
Атмосферу випробувань посилює пейзаж, деталі якого символічні. Смрадное болото, непрохідний ліс, гроза уособлюють “страшне, темне і холодне”, що є в житті і в самій свідомості людини, а широчінь степу, сяйво сонця – “вільну землю”, світло душі, до яких завжди прагне людина. Таким чином, пейзаж в оповіданні не тільки створює атмосферу “казковості”, незвичайності, але і служить способом вираження узагальнено-філософського змісту твору.
Та ж проблема… проблема сенсу життя перебуває в центрі “Пісні про Сокола” (1895). У цих двох творах багато спільного. В основі їх композиції лежить антитеза: Ларра – Данко, Вже – Сокіл. Протиставлені два світобачення, два різних ставлення до життя. Природно тому контрастний і пейзаж, що супроводжує героїв і ставлення до них. В обох творах використана форма казок, легенд, і все зображуване наповнене глибоким філософським підтекстом.
Втіленням пам’яті і мудрості народної стають оповідачі – стара Ізергіль, пастух Рагім. Чимало спільного в стилі творів. Зображення героїв, за словами Горького, “підвищено в тонах і фарбах”, що досягається рясним використанням епітетів, порівнянь, різноманітних повторів (“…під Аккерманом, в Бессарабії, на морському березі”, “вони йшли, співали і сміялися”, “високо в гори заповз Вже… високо в небі сяяло сонце”, “тремтіли скелі від їх ударів, тремтіло небо від грізної пісні”).
Особливу емоційність оповіді надає явно виражена ритмизация прозової мови: “Безумству хоробрих співаємо ми славу! Безумство хоробрих – ось мудрість життя!” (ямб). Чеканность фрази, її афористичність – ще одна відмітна особливість творів М. Гіркого.
Романтично забарвлені, перебільшено захоплене оспівування “героя подвигу” лише посилювало в письменника тягу до зображення реального життя реальної людини”. В ній він бачив “комариную життя звичайних людей”, яку ненавидів, і “велику справу непомітно маленьких людей”. Горький знайшов у середовищі “маленьких людей” героїв незвичайних, з особливим благородним ладом душі, з почуттям внутрішньої свободи. Ними виявилися босяки, викинуті на узбіччя життя, на саме дно, але, всупереч обставинам, які зберегли “перлини моральних якостей”.
Один з перших прикладів такого героя дано в ранньому оповіданні “Челкаш” (1895). Реалістично намальована відкриває твір картина порту. І в той же час перед нами виникає узагальнений образ світу, ворожого людині, поневолив і обезличившего людей.
У портреті головного героя, ім’ям якого названий розповідь, романтичні риси (підкреслено схожість з диким і сильним хижаком) з’єднані з реалістичної деталізацією: “… буром усе у нього стирчала соломіна, інша соломіна заплуталася в щетині лівої поголеною щоки…” Життєву основу має конфлікт двох героїв, але вирішено він романтичними прийомами.
Наскрізна думка усієї творчості Горького – про “строкатості” людських характерів, про те, що одні – нудні люди”, “народяться стариками”, нездатними зрозуміти справжню красу життя, а інші, вільні і мужні, цю красу уособлюють або, у всякому разі, вносять в життя “бродильне початок”, звучить в цьому творі.
Теми і образи ранніх творів М. Гіркого відповідали на запити масового демократичного свідомості читача, що з’явився в Росії в кінці XIX ст. і ждавшего від мистецтва відображення всіх своїх сподівань. Герої раннього Горького не тільки відповідали цим вимогам, але і вирішували ідею подолання вікового гніту, були втіленням особистісної свободи.