Поезія Ломоносова була пройнята високою ідеєю служіння своєму народу, прагненням сприяти розвитку російської культури просвітництва; вона була невід’ємною складовою частиною його наукової і просвітницької діяльності. У своїй поезії Ломоносов зачіпав і розвивав теми, що мають важливе суспільно-політичне значення. Його твори відрізняються винятковою з того часу чистотою мови. В основі поетичної творчості Ломоносова лежить переконання, що чим більше нових уявлень вносить поезія у свідомість читача, тим вона значніша. В похвальних одах, написаних того ж або іншого офіційного приводу, він завжди виходив за межі звичайної тематики цього жанру, перетворюючи оду в багато темне твір; як правило, прославляється в оді образ монарха відступає на другий план, а на перше місце виступає Росія; він пише про добробут і славу країни, про її природні багатства, прославляє працю, розум, науку, людини, дає оцінку політичних подій і т. д. В “Оді на взяття Хотина” (1739) він прославляє російський народ, характеризує, по суті, значення миру для народу; в “Оді…1742” Ломоносов висловлює свої заповітні думки про справедливість, про щастя народу, про прийдешню велич Росії. Ломоносов прагнув не тільки поширити в Росії нові ідеї, але й виховати нове ставлення до науки. Цьому завданню також служила його поезія. Вірш “Вечірній роздум про Божому величності, при нагоді великого північного сяйва” (1743, вид. 1748), в якому Ломоносов викладає природничо-наукові гіпотези, пронизаний пафосом пізнання природи. Похвальні оди були для Ломоносова засобом пропаганди просвіти, досягнень науки, необхідності докладання науки до розвитку продуктивних сил країни; це відноситься до “Оди…[1747года”], до “Оди…1750 року” та ін. Духовні оди Ломоносова також служили цілям просвітництва. Переклади псалмів, які займають важливе місце в поетичній творчості Ломоносова, дозволяли йому, з одного боку, розвивати власні погляди на природу і, з іншого – висловлювати етичні і політичні судження.
Ломоносову належить частина реформи російського віршування, розпочатої В. К. Тредиаковским. До Тредиаковского і Ломоносова… в російської поезії була прийнята т. н. силлабическая система віршування, при якій у віршованих рядках є однакову кількість складів і немає періодичного повторення ударних складів. Тредиаковский висунув думку про тоническом віршуванні, де наголоси періодично повторюються, однак першим поетичним твором в російській поезії 18 століття, в якому здобуло перемогу нове тонічне віршування (пізніше назване силлабо-тонічним), була ломоносовська “Ода на взяття Хотина”. У “Листі а правила російського віршування” (1739, вид. 1778), надісланому з Фрейберга разом з “Одою на взяття Хотина”, Л. теоретично обґрунтував систему тонічного віршування. У цій роботі він писав: “російські вірші належить складати по природному нашої мови властивості, а того, що йому дуже властиво, з інших мов не вносити”.
В умовах кріпосницької Росії матеріалістичний світогляд Ломоносова, його патріотизм і невпинна боротьба за поширення освіти та наукових знань серед народу майже завжди зустрічала запеклий опір з боку реакційних правлячих кіл. Представники дворянської ліберальної науки, травившие великого вченого і просвітителя за життя, після смерті Ломоносова всіляко намагалися знищити в його творчості все прогресивне і представити його як поборника самодержавства і реакційних релігійних устоїв. Відразу ж після смерті Ломоносова всі, що були в його домі папери за наказом Катерини II були опечатані графом Р. Р. Орловим. Велика частина його архіву – мабуть, всі папери, що мають державне значення, були відібрані Орловим; їх місцезнаходження не знайдено до цього часу. Наукові записи Ломоносова, мабуть, не представляли інтересу для Орлова, були залишені ним і збереглися до наших днів.
В історії вивчення життя та діяльність Ломоносова важливою віхою є широко зазначений у 1865 столітній ювілей з дня його смерті.
Велике значення для вивчення наукової спадщини Ломоносова мали багаторічні дослідження радянського хіміка Б. Н. Меншуткина і його публікації фізико-хімічних праць Ломоносова. Виключно важлива робота, проведена академіком С. В. Вавіловим, по вивченню спадщини і по підготовці до видання праць Ломоносова.